Дозвілля
Про закарпатські винні фестивалі та як дорогою з Ужгорода до Мукачева пoкiйник вино пив

Cтоїмо колись, ще у радянські часи, ми з кумом на трасі біля Середнього, голосуємо, аби спіймати якийсь транспорт, що іде з Ужгорода до Мукачева. У селі ми добре погостилися, бо Середнє – то один з центрів нашого виноробства. Спиняється раптом якась вантажівка з відкритим кузовом, але високими бортами, моргає нам фарами.

Заглянули ми до кузова, а там… мамо дорогенька! Грoби, грoби, грoби… Ми відразу зрозуміли, в чому справа. Тоді їх в Ужгороді виробляли на цілу область. Бо товар специфічний. Попит, на жаль, є, але, на щастя, невеликий. Бо радянська медицина – найпрогресивніша у світі. І не хочеш уже жити, а тебе все одно витягнуть майже з того світу і примусять далі комунізм будувати. То у райцентрах трyни збивати невигідно, централізували все в Ужгороді, а звідти розвозили такими от малими партіями у районні комбінати ритуальних послуг.

Ну ми з кумом не боязкого десятку, повсідалися поруч, почуваємося, як на цвинтaрi. Поминати, правда, ще нікого. Але вино добре маємо, а дороги ще з півгодини.

– Ну, куме, – кажу, – якщо Ви раніше за мене туди підете, то хоч дайте звідти вісточку, чи і на тім світі вино таке добре, як тут?

– Та приснюся обов’язково! Тільки думаю, що ніде такого гарного немає. Тож давайте поки ми живі, бо там – хто його знає… А тут – гарантовано. І пoмирaти не треба.

– Пoмирaти – то взагалі останнє діло, – кажу. – Особливо поки не все допито. От лежатимемо ми у таких грoбax, то хоч би один чоловік підійшов та постукав би нам та запросив би випити мало.

І з цими словами кум стукає по кришці найближчої трyни. А вона раптом… Звідти теж щось ударило у відповідь, потім кришка похитнулася і почала повільно-повільно зсуватися… Відкривається. Я став фізично відчувати, як починаю сивіти. Бачу: кум взагалі враз побілів. Але нічого – фасон тримає. Навіть спостерігає, як у мене щелепа відвисла. Спостерігає, правда, одним оком, бо інше у нього заціпило. Мeртвяк підіймається теж з якимсь таким очманілим поглядом, наче його щойно пробудили від вічного сну, трохи невдоволений з того бере склянку, на нас нуль уваги, зате на склянку відразу реагує, хапає її автоматично, випиває смачно, дякує. Ну, зразу видно: наша людина. Тут мене мало попустило: якщо п’є, то ще нечистю не став. Душа десь, мабуть, ще тільки у дорозі. Питаю так недбало, тільки чомусь дуже високим голосом:

– А у вас там такого вина немає?!

– Такого – ні, – каже. – Мікроклімат не той. Це ж у Середньому такі тераси на горбочку, що сонечко лозу з усіх боків гріє, а у нас…

– То ви там як – ближче до раю чи до пекла? – це вже кум цікавиться.

– Я із Дравців. Там у нас рай і пекло в одній пляшці.

– То давайте ще по-одній. І до речі, як у ящик зіграли?

– Та по-дурному.

– То все так буває – по-дурному, – долучаюся і я, щоб заспокоїти себе самого. Відчуваю, як життя починає повертатися всередину мого організму.

– І не кажіть, – продовжує мeртвяк. – Треба мені нині до Мукачева. Голосував на дорозі, підібрала оця машина. Мені спершу тут незручно було, та й дощик накрапає. То я ліг в одну трyнy і віком прикрився від крапель. Тільки вмостився, навіть задрімав, тут ви сіли і почали балакати, а потім ще й постукали до мене.

– То Ви що – живі?

– Та як сказати… Зранку голова мало боліла, а тепер стаю живішим.

– Так за це ж треба випити. За життя!

Загрузка...

У Мукачеві водій нас ледве висадив – прямо біля ритуaльного комбінату. Ми були вже схожі на потенційних клієнтів, тільки трохи веселіші. Особливо той, що пив за власне повернення з того світу. Бо ми всі невмирyщі, доки маємо вино.

Як на мене, саме на честь цієї нашої пригоди і в Ужгороді, і в Мукачеві, і в Середньому щороку проводять різні винні фестивалі. На них мені доводилося чути цю історію вже у десятках варіацій, причому щоразу все більш мicтичних. Вона стає основою цілого закарпатського епосу про нашу живу і мeртву воду з виноградної лози, а фестивалі – головним календарним обрядом усього нашого закарпатського року. Так по них і визначаємо прожитий час. Рік на рік, звісно, не випадає, як і врожаї винограду.

Сергій ФЕДАКА

Читайте також: Відповідь 11-річної дівчинки на покарання вчительки підкорила мережу

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook