Історія
Особлива дитина: як ми шукали дитячий садок

“Кому воно треба?”, “Хто за це добровільно візьметься?”, “Як благати когось зглянутись?”. Ці і ще з десяток ущербних формулювань крутилися в моїй голові, коли прийшов час вперше замислитися про дитячий садок для мого мовчуна.

Якщо коротко про себе – то журналістка, кіноманка і мама першокласника. Якщо довго – то заради цього і започатковую блог. Я знаю багато звичайних дітей і дорослих, які прагнуть бути особливими. Але є безліч особливих дітей і дорослих, які намагаються стати звичайними. Цей блог – про себе, свого сина і таких дітей, як він, – тих, кому доводиться для цього багато працювати.

Незабаром з’явилося просте, але дороге рішення. Син пішов у приватний садочок, де йому перетирали блендером їжу, бо він не вмів жувати і давився. Годували лише продуктами білого кольору, бо на інші він кривився ще до того, як принюхатися. Поїли лише водою, бо жоден напій йому не здавався придатним до вживання.

Там було всього 4-6 дітей, тож вихователі, як і я, навчилися з першого погляду визначати, що йому треба.

Але довго так тривати не могло. До того ж, це тепер я знаю про приватні садки, де вміють працювати з особливими дітьми методично. А з нашими вихователями ми йшли навмання. Дитину треба було інтегрувати в менш рафіновані умови.

У муніципальних садках тоді ще не було електронної черги. Я пішла по кабінетах завідувачів державних дитячих садочків. Розповідаючи, що в мене незвичайна дитина, я ніби вибачалась за це.

Тепер я дратуюсь, згадуючи ту поведінку. Жодна з них навіть не хотіла чути про особливості. Вони видавали мені список того, що дитина зобов’язана у свої три роки вміти, щоб отримате місце в садку. I дивились на мої намагання донести до них свій список, як на прагнення вкрасти в них час.

Днями і ночами я жила на мамських форумах, шукаючи варіанти садочка.

Серед тих, які я для себе виділила, були логопедичні садки. Це вже потім я не розуміла, чому не подумала про них у першу чергу. Втім, чому я мала про це знати? Це знання не є базовим, і підказувати мені точно ніхто не збирався.

Там мене також слухати не збирались. Але не тому, що діти в них також щось комусь зобов’язані, а лише через те, що туди потрапляють за направленням від Київської міської психолого-медико-педагогічної комісії. Я його дістала. Не питайте, як. Вскочила, можна сказати у потяг, який вже поїхав. Всі процеси з комісією треба було починати ще в лютому. Я дізналася про її існування у травні.

У вересні ми нарешті потрапили у логопедичний садок. У групі там 10 дітей. З ними вихователь, няня і логопед. Це було наше перше унікальне потрапляння в потрібний час у потрібне місце. У садках катастрофічно бракує персоналу, виховательки змінюються, як кадри у відеокліпі, син же опинився в групі з вихователем, якій було не байдуже.

Я привела ту саму дитину, яка не жує, не розмовляє і без горщика з дому не виходить, бо просто по-іншому не вміє, навіть на вулиці. Мені підпільно дозволили принести горщик.

Вже 1 вересня малий залишився від 8 ранку, і додому я його забирала з чергової групи о 7 вечора. У нього все було ок. Йому подобалося, що навколо діти. А дорослі його опікали. Мрія? Так. Але я розумію, що це удача.
Діти в групі були з різним рівнем мовних проблем. Загалом, лише у одного хлопчика була на додаток гіперактивність і агресія. На те, щоб нейтралізувати його спалахи, вихователя і няні цілком вистачало. При цьому я особисто бачила, що на нього ніхто не кричав.

Мій малий мав одну з найсерйозніших мовних проблем серед цього десятка дітей. Щовечора після садочка ми їхали на додаткові заняття з логопедом і корекційним педагогом. Потім щоранку. В садочку йому залишали сніданок, бо ми на нього традиційно не встигали.

За два місяці садка він припинив з’їдати все, що було вдома їстівного і білого, бо почав їсти в садку. Голод – не тітка. Він почав жувати. Стадні інстинкти в кращому їх прояві. Роби, що робить решта, – виживеш.
Ще за місяць мені віддали горщик. На пожиттєве. Унітаз виявився другом людини.

Окремим рядком, just for fun, варто згадати дитячі свята в логопедичному садку. Ви б чули ті вірші! Але нам, батькам, в залі сміятися було можна, бо ми всі були в одному човні.

Кожна дитина обов’язково мала щось декламувати. Навіть якщо мичала. Все одно в програмі будь-якого свята був вірш у виконанні кожного вихованця.

Ніколи не забуду батьківську веселу істерику в залі, коли одне за одним починали рюмсати актори. Причому пошесть “косила” лише “гриби”. Зайчики і ведмежата відпрацьовували, браво жували свої тексти щелепами, а грибам тоді, мабуть, лісовичком було пороблено, бо на сцені врешті не залишилося жодного – всі перебазувалися на коліна до батьків.

Три роки в садку промайнули. Прийшов час комісії, яка мала вирішити долю дітей – у школу, спецшколу чи залишити в садку.

Нас одразу попередили: всіх, кому виповнилося шість, так чи інакше спрямують до школи. Навіть якщо десяток психологів напишуть висновок про неготовність дитини до школи. Але взагалі – це неправда. Я на собі відчула, як батьками відверто маніпулюють, користуючись тим, що вони не знають прав своєї дитини.
Я твердо вирішила залишити сина в садку ще на рік. Відчувала, що зараз, у шість, йому світить лише мовна спецшкола, а до семи є шанс розкачати мозок до рівня, який дозволить піти в звичайну школу. Динаміка розвитку давала на це надію.

Ми пішли у старшу групу вдруге. Але в інший садочок. Слідом за нашою вихователькою, яка пішла туди працювати.

Вже тоді ми на собі відчули прописну істину про те, що важливий не заклад – важлива людина.

Читайте також: Як українці всього світу вітають один одного з Днем Соборності

Джерело.