Історія
Особлива дитина: як ми шукали дитячий садок

“Кому воно треба?”, “Хто за це добровільно візьметься?”, “Як благати когось зглянутись?”. Ці і ще з десяток ущербних формулювань крутилися в моїй голові, коли прийшов час вперше замислитися про дитячий садок для мого мовчуна.

Якщо коротко про себе – то журналістка, кіноманка і мама першокласника. Якщо довго – то заради цього і започатковую блог. Я знаю багато звичайних дітей і дорослих, які прагнуть бути особливими. Але є безліч особливих дітей і дорослих, які намагаються стати звичайними. Цей блог – про себе, свого сина і таких дітей, як він, – тих, кому доводиться для цього багато працювати.

Незабаром з’явилося просте, але дороге рішення. Син пішов у приватний садочок, де йому перетирали блендером їжу, бо він не вмів жувати і давився. Годували лише продуктами білого кольору, бо на інші він кривився ще до того, як принюхатися. Поїли лише водою, бо жоден напій йому не здавався придатним до вживання.

Реклама

Там було всього 4-6 дітей, тож вихователі, як і я, навчилися з першого погляду визначати, що йому треба.

Але довго так тривати не могло. До того ж, це тепер я знаю про приватні садки, де вміють працювати з особливими дітьми методично. А з нашими вихователями ми йшли навмання. Дитину треба було інтегрувати в менш рафіновані умови.

У муніципальних садках тоді ще не було електронної черги. Я пішла по кабінетах завідувачів державних дитячих садочків. Розповідаючи, що в мене незвичайна дитина, я ніби вибачалась за це.

Тепер я дратуюсь, згадуючи ту поведінку. Жодна з них навіть не хотіла чути про особливості. Вони видавали мені список того, що дитина зобов’язана у свої три роки вміти, щоб отримате місце в садку. I дивились на мої намагання донести до них свій список, як на прагнення вкрасти в них час.

Днями і ночами я жила на мамських форумах, шукаючи варіанти садочка.

Серед тих, які я для себе виділила, були логопедичні садки. Це вже потім я не розуміла, чому не подумала про них у першу чергу. Втім, чому я мала про це знати? Це знання не є базовим, і підказувати мені точно ніхто не збирався.

Там мене також слухати не збирались. Але не тому, що діти в них також щось комусь зобов’язані, а лише через те, що туди потрапляють за направленням від Київської міської психолого-медико-педагогічної комісії. Я його дістала. Не питайте, як. Вскочила, можна сказати у потяг, який вже поїхав. Всі процеси з комісією треба було починати ще в лютому. Я дізналася про її існування у травні.

У вересні ми нарешті потрапили у логопедичний садок. У групі там 10 дітей. З ними вихователь, няня і логопед. Це було наше перше унікальне потрапляння в потрібний час у потрібне місце. У садках катастрофічно бракує персоналу, виховательки змінюються, як кадри у відеокліпі, син же опинився в групі з вихователем, якій було не байдуже.

Я привела ту саму дитину, яка не жує, не розмовляє і без горщика з дому не виходить, бо просто по-іншому не вміє, навіть на вулиці. Мені підпільно дозволили принести горщик.

Вже 1 вересня малий залишився від 8 ранку, і додому я його забирала з чергової групи о 7 вечора. У нього все було ок. Йому подобалося, що навколо діти. А дорослі його опікали. Мрія? Так. Але я розумію, що це удача.
Діти в групі були з різним рівнем мовних проблем. Загалом, лише у одного хлопчика була на додаток гіперактивність і агресія. На те, щоб нейтралізувати його спалахи, вихователя і няні цілком вистачало. При цьому я особисто бачила, що на нього ніхто не кричав.

Мій малий мав одну з найсерйозніших мовних проблем серед цього десятка дітей. Щовечора після садочка ми їхали на додаткові заняття з логопедом і корекційним педагогом. Потім щоранку. В садочку йому залишали сніданок, бо ми на нього традиційно не встигали.

Реклама

За два місяці садка він припинив з’їдати все, що було вдома їстівного і білого, бо почав їсти в садку. Голод – не тітка. Він почав жувати. Стадні інстинкти в кращому їх прояві. Роби, що робить решта, – виживеш.
Ще за місяць мені віддали горщик. На пожиттєве. Унітаз виявився другом людини.

Окремим рядком, just for fun, варто згадати дитячі свята в логопедичному садку. Ви б чули ті вірші! Але нам, батькам, в залі сміятися було можна, бо ми всі були в одному човні.

Кожна дитина обов’язково мала щось декламувати. Навіть якщо мичала. Все одно в програмі будь-якого свята був вірш у виконанні кожного вихованця.

Ніколи не забуду батьківську веселу істерику в залі, коли одне за одним починали рюмсати актори. Причому пошесть “косила” лише “гриби”. Зайчики і ведмежата відпрацьовували, браво жували свої тексти щелепами, а грибам тоді, мабуть, лісовичком було пороблено, бо на сцені врешті не залишилося жодного – всі перебазувалися на коліна до батьків.

Три роки в садку промайнули. Прийшов час комісії, яка мала вирішити долю дітей – у школу, спецшколу чи залишити в садку.

Нас одразу попередили: всіх, кому виповнилося шість, так чи інакше спрямують до школи. Навіть якщо десяток психологів напишуть висновок про неготовність дитини до школи. Але взагалі – це неправда. Я на собі відчула, як батьками відверто маніпулюють, користуючись тим, що вони не знають прав своєї дитини.
Я твердо вирішила залишити сина в садку ще на рік. Відчувала, що зараз, у шість, йому світить лише мовна спецшкола, а до семи є шанс розкачати мозок до рівня, який дозволить піти в звичайну школу. Динаміка розвитку давала на це надію.

Ми пішли у старшу групу вдруге. Але в інший садочок. Слідом за нашою вихователькою, яка пішла туди працювати.

Вже тоді ми на собі відчули прописну істину про те, що важливий не заклад – важлива людина.

Читайте також: Як українці всього світу вітають один одного з Днем Соборності

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post