fbpx

“Ой, недарма я не хотіла Настю за невістку! Недарма. Ніби відчувало моє серце. Чи ж на ній світ тоді зійшовся, сину?” – строчила, як заведена, Орися

Інтернет-ресурс газети “Наш день” Марія Маліцька. м. Теребовля, “Схаменіться мамо! Ще, не дай Боже, Настя почує! Їй і так важко. І Ангелінку розбудити можете. Хіба від біди хтось застрахований, мамо?” – мовив Іван, обдавши неньку докірливим поглядом.

Орися нічого не хотіла чути. Не такої невістки вона бажала! Хто ця Настя? З’явилася у їх домі без статків, без освіти. З багатодітної бідної сім’ї. А тепер – ще й ця біда, коли після важких пoлогів Настя ослiпла. Чи хоча б уявляє собі син, яке то життя із незрячою? Хто обпере його, нагодує? Хто за дитинкою глядіти буде?

– Я чула все, що мати казала, Ваню. Не хочу бути завадою у вашому домі. Відведи мене з донькою до моїх батьків. Господи, за що ти зі мною так? – по блідому обличчі Насті горошинами покотилися сльози.

Іван ніжно обійняв дружину. Заспокоїв: вона дуже йому потрібна! Взагалі, він життя не уявляє без неї, без їхньої донечки: «Ти неодмінно вилікуєшся, кохана. Втрачати надію ніколи не можна».

Відтепер Настя почала жити в іншому світі. Світі, де немає сонечка, барвистих кольорів осені, де вона не знає, коли настає день і приходить ніч. В якому сумно і стpашно.

Проте поступово Настя навчилася самостійно готувати їжу, прибирати, доглядати за Ангелінкою. У вільний час в усьому допомагав їй Іван, а на вихідні навідувалася мама з сестрою. Лишень Орися, перегородивши подвір’я, більше не цікавилася ними. Замкнула на замок ворота і своє сеpце.

– Знатиме Іван, як матір рідну слухати. А мені про доньку подбати треба, – пояснювала сусідам.

Якось зібралася Настя на ринок. Хотіла вперше зробити це самостійно. Тим більше, що ринок неподалік їхнього дому. Уявила, як здивується Іванко, коли у вечері вона йому про це розкаже! Уже вивезла за ворота Ангелінку у візочку, як згадала, що забула вдягнути малій рукавички, і повернула до хати.

За огорожі зиркали за нею лукаві очі свекрухи. “Бач, яка горда та Настя! Навіть про допомогу не просить! Чим би то насолити нахабі?” – вужем підкралася до неї зла думка. І за мить у її руках уже була біла тростина, яку Настя залишила біля візочка. Єхидна усмішка викривилася на устах Орисі, коли слідкувала, як Настя шукала паличку. Тремтячими пальцями обмацувала візок, доньку, ворота. Перебирала у траві гілочки старого горіха, обламані вітром. А потім витерши сльози із незрячих очей , крок за кроком, рушила з візочком.

Повернувшись з важкими пакетами, знову стала обмацувати все біля своїх воріт. Іванові Настя сказала, що загубила тростину на ринку.

– Не переймайся тим. Іншу придбаємо. Врешті, скоро вона взагалі не буде тобі потрібна. Через тиждень поїдеш на опеpaцію, люба, – як завжди заспокоював її Іван.

І ось вона у клініці. Позаду опеpaція.

– Усе має бути добре . Через два дні знімемо вам пов’язку, – Настя відчула на своєму чолі теплі руки професора. Незримий клубок підкотився їй до горла: цілих два дні! Тепер це було так багато!

Їй не вірилося: невже вона знову буде бачити? Три роки лікування перед тим були безрезультатними. Стpaшно подумати, що вона ще не бачила своєї доньки.

Щастя синової сім’ї, яке, мов сонце після негоди, засвітило у їх дім, здається, розлютило Орисю. Її дратувало, як повеселіла Настя засіває квітник, як разом з Іваном вони висаджують вишні.

Занедбане ж Орисине подвір’я чомусь нагадувало недоглянуту дитину – сироту. Але вона тим не переймалася: добре, що донька її, десь там, в Іспанії, гарно влаштувалася, скоро кошти надсилати буде, тоді й візьметься Орися за порядок. Зробить євроремонт у своїй половині – усі заздрити будуть!

Галина і справді спочатку передавала матері бусом різні пакунки, переказувала кошти. Орися наряджалася в імпортний одяг, хвалилася сусідам, мовляв, це Галинки подарунки.

І раптово якось поникла Орися. Посіріло її колись рум’яне обличчя, осіли плечі і зовсім не стало сил. Часто боліла голова. Інколи навіть за хлібом важко було їй сходити.

– Бачу нездужаєте ви, мамо. Відчиніть ворота. Скільки гніватися будемо? І головне: за що? Ми ж не чужі, мамо! – через стіну нової кам’яної огорожі мовив якось Іван.

– Ні, ми давно чужі. І не потрібна мені ніяка ваша допомога. Скоро Галя моя приїде, – сказала, як відрізала Орися. А сеpце защеміло від образи, від відчуття розбитості, непотрібності: де ж її донька? Чому забула про матір? Давно звістки не подає. Видно добре їй у тій Іспанії. Та хіба вона ворог своїй доньці?

Одного разу запримітила Орися чорні плями на листі жасмину. Здивувалася: що б це було? Глянула у височінь. Чорні плями з’явилися і на білих хмаринах, на голубизні неба і верхівках дерев.

– У вас – глayкома важкого ступеня. Потрібна термінова опepaція. Інакше можете втратити зiр», – застеріг її лікар, коли Орися навідалася у поліклініку.

Вона не надто перейнялася цими словами. Мало що кажуть лікарі! Тим паче, на опepaцію потрібні чималі кошти. Звісно, діти їй би допомогли. Ще й хорошого спеціаліста знають. Того, що Настю опеpyвав. Дотепер на перевірку до нього їздить. Але як же вона до них з таким проханням піде? Ні, жаліти її не потрібно! Може, Галя усе – таки приїде?

Темні плями перед очима стали з’являтися частіше, усе довкола розпливалося, боліли очі.

Орися вирішила сходити в аптеку за знеболюючим. Надворі почав накрапати дощ. У таку сиру погоду зір особливо її підводив. Тепер Орися не могла собі уявити, як жила Настя, коли ослiпла. Ще й усіляку роботу в хаті і біля хати виконувала!

Читайте також: Життя, розтоптане дітьми: до себе у місто так жодного разу й не запросили

Густий дощ заступив і так помутнілий світ. Нещадний вітер ламав парасолю. Добре, що до аптеки уже недалеко. Ось і це роздоріжжя. Щось закрутилася їй голова. Орися ще почула, як хтось закричав: обережно! Як заскрипіли колеса авто. Сильний бiль piзав її тiло, що поволоклося кpuвавим асфальтом. А потім настала – темрява.

Отямилася Орися у лікарняній палаті. Гіркі сльози покотилися з її очей, коли побачила біля себе сина і Настю з онукою.

Красуня – онука дивилася на Орисю карими синовими очима і на душі від цього стало їй легко і тепло.

– Прости мені, донечко. Знаю: це – Божа кара за те, що забрала колись у тебе білу тростину. Якою ж нікчемною я була! Залиште мене, не приходьте більше! Бо хто я вам після цього?

Напружена пауза зависла у повітрі.

– Вам не можна хвилюватися, мамо. Заспокойтеся. Тепер усе буде добре. Ми ж – свої, рідні. Чи не так? Підійди ближче, Ангеліночко. Скажи, щось гарне бабусі, – сказала Настя.

You cannot copy content of this page