Дозвілля
Обіймаю тебе крильми

«Сьогодні встала раніше. Чомусь сни останнім часом чорно-білі. І немає жодного бажання дивитися їх до світанку. Сумую без тебе, мій любий, але більше не плачу, як ти й просив. Бо знаю, що від моїх сліз тобі важко, болить твоя світла душенька, а хочеться, щоб вона знайшла прихисток і була спокійна…» Олеся поставила три крапки і закрила зошит.

День видався теплим і сонячним. У селі ніколи сидіти влітку. Роботи хоч відбавляй. Жінка прокинулася по п’ятій. Просапала грядки, попоралася в господарстві, підмела цементовані доріжки від тополиного пуху. Поки сонце не піднялося, бо потім потрібно ховатися, щоб не засмажитися на сковорідці дня. У хаті прохолодно. Тишу відмірюють тільки монотонні кроки годинника на стіні. Але ця мертва тиша рвала серце Олесі.

Три місяці минуло, як вона поховала чоловіка. Три місяці без світла, без сну, без думок, без серця… вона так звикла бути з ним поруч, завжди, що й тепер увесь час розмовляла вголос. Що б не робила, куди б не йшла – говорила і говорила зі своїм Михасем. Сусіди співчутливо хитали головами – геть розум втратила, ходить, усміхається сама до себе, але й розуміли – хіба ж можна безболісно пережити смерть близької людини?

Михайло з Олесею і не пожили для себе, не натішилися своїм тихим сімейним щастям. Рік усього, як одружилися, хатину в селі батьківську відремонтували. Щасливі були, як діти! Обсадилися, обсіялися мріями про майбутнє і жили б собі у парі хоч би й до ста років. Але у Господа свої плани, Він забирає молодих і красивих… бо навіщо Йому там, у раю, інакші янголи? Лише такі… лише най-, най-, най-…

Олеся дістала з шафи чоловікову сорочку, заплющила очі й вдихнула ще не вивітрений запах. Притисла до грудей і прилягла на диван. Перед очима – мов плівка з діафільму. Крутиш, крутиш ручечку, а кадри змінюються один за одним…

Вони познайомилися тут-таки в селі, коли Олеся, студентка педагогічного, приїхала на літню практику. Якось із дітьми на вулиці розважалися-гралися. Шкільний майданчик межував із чиєюсь присадибною ділянкою. Олеся тоді ще й не здогадувалася, що згодом це буде її двір. А тоді… звернула увагу на симпатичного хлопця, який косив на городі. Ішов легко, ніби плив, рівні покоси шовкової трави лягали йому під ноги, сонце витанцьовувало на міцних чоловічих руках і засмаглій спині. Дівчині аж подих перехопило, таким він видався їй надзвичайним і гарним. Дійшовши до краю, хлопець став підклепати косу, і вона змогла полюбуватися його обличчям. Він і гадки не мав, що за ним хтось так нахабно підглядає. Олеся підійшла до саморобного плоту, який позначав межу.

– Вибачте, хотіла запитати вас, – звернулася до косарика, але він ніяк не відреагував на її слова і далі преспокійно та впевнено гострив косу.

Дівчина спробувала голосніше, але реакція така ж. Аж розсердилася.

– А він глухонімий, – поруч вигулькнула білобриса голова одного з її учнів. – Його Михасем звати.

Дівчина розгублено так і стояла біля плоту. Глухонімий?

Михайло проклав іще один покіс і зупинився саме навпроти неї, усміхнувся так променисто, глянув в очі, ніби аж у саму душу, приклав долоню до серця і хитнув головою, вітаючись. І вона йому всміхнулася у відповідь… Так і почалася історія їхнього кохання.

Так і з’явився цей товстезний зошит, в якому Олеся писала йому про свої почуття, про свої бажання і мрії, в якому й досі ховаються теплі слова його зізнань і таємних бажань. Після одруження вони не розлучалися ні на день. Олеся постійно говорила, а Михась цілував її смачні вуста, і здавалося, щасливішого чоловіка в усьому світі не знайти. Замість тисячі слів, яких сказати не міг, він віддавав їй усього себе, свої дотики, палкі й ніжні водночас, свої погляди, свої цілунки. Бонато Олеся потроху вчилася його мови. Вдячно цілувала його пальці, які промовляли їй «кохаю тебе, моя єдина, і ніколи не покину». Ніколи не покину…

…Того чорного дня Михась поїхав зі сусідом до млина. Щоб скоротити шлях, гайнули навпрошки через поле. Дарма, що звечора дощ падав, дорога протряхла і вантажівка легко їхала ґрунтовкою. Але таки сіла в калюжі, яка лиш на перший погляд здавалася мілкою. Сусід почав газувати і ще більше погруз у багнюку. Жестами показав Михайлові, щоб той вийшов з кабіни, треба було підштовхнути, інакше ніяк. Михайлові не вперше. Своїм дужим плечем вперся у кузов. Ра-а-аз, два-а-а-а! Машина розгойдувалася і поволі піддавалася й рухалася вперед. Іще декілька хвилин і калюжа залишилася позаду. Михайло нагнувся, щоб сяк-так обтрусити штани. Знав би, що у цей момент сусід-роззява випадково дасть назад… машина на швидкості покотилася, глухий удар і Михайло залишився лежати у тій-таки калюжі. Переляканий водій замість того, щоб заглушити двигун і намагатися витягти постраждалого, щодуху натиснув на газ. Вантажівка смикалася в болоті вперед-назад і волочила за собою бездиханне тіло…

…Хлопцям з млина давно б уже час було повернутися. Олеся накрила на стіл і все чекала. Якесь недобре передчуття було. Якось млосно так у грудях. «Видно, дощ буде, що воно крутить мною», – заспокоювала свою тривогу. Загавкав собака у дворі. Жінка кинулася на поріг. Дружина Степана, сусіда, з яким Михась поїхав до млина, кинулася Олесі в ноги:

– Олесечко, рибочко, не губи нас, прости, серденько! Що ж воно тепер буде, горе ж яке!!! Горечко ж яке, що ж ти накоїв, Степане!!!

Жінка голосила. А Олесі світ поплив перед очима. Бігти! Кудись бігти, щось робити, рятувати!!! Вибігла за ворота. На траві сидів Степан, увесь мокрий, трясся, мов у лихоманці, й плакав, як дитина. Мов крізь сон його страшні слова «я ж не навмисно… а він же глухий… а я… в дзеркало… а борт… і все… і його… немає більше Михася… будь проклятим цей день!!! Я ж не навмисно… не думав же…»

І ніхто не думав. Спочатку ненависть накрила така, що думала сама Степана вб’є. Але то тільки біль і горе говорили у її серці. Після похорону хотіла, щоб Степана посадили, щоб відповів… а потім… подивилася на четверо діток, на дружину, на самого Степана, який просто зчорнів за ті дні… Що воно вже змінить? Михайлика їй ніхто не верне…

Сусіди виїхали з села. Хату продали. Господь усе розставить на свої місця.

Читайте також: Вся правда про онлайн кохання. Клік – Лайк – Привіт – додай в друзі

Загрузка...

«Де б я не був і що б зі мною не було, знай: ти – найкраще, що трапилося в моєму беззвучному світі. Одне тільки тебе прошу – ніколи не плач, бо своїми слізьми ти розриваєш мене навпіл. Якби ж я міг втішити тебе, сказати ті найсокровенніші слова, якими сповнена моя любов до тебе! Читай моє серце, воно про все розповість. Де б я не був і що б зі мною не сталося. Обіймаю тебе крильми. Навіки твій М.»

Анжела ЛЕВЧЕНКО

За матеріалами сайту glife.com.ua

Реклама

Реклама

Related Post

facebook