Відверте інтерв’ю “Футбол 24” із колишнім форвардом “Шахтаря” та збірної України – про життя і кар’єру.
Андрій Воробей – голеадор №2 в історії “Шахтаря”. Упродовж 10 років він забив за “гірників” 114 м’ячів в усіх турнірах. Це більше, ніж у легендарних Віталія Старухіна, Михайла Соколовського і навіть Віктора Грачова, на грі якого виростав Воробей. Тривалий час герой сьогоднішнього інтерв’ю перебував поза конкуренцією у бомбардирському реєстрі клубу, аж поки його не обігнав Луїс Адріано.
Можливо, Андрій забив би більше, однак не захотів миритися із роллю запасного, яку йому відвів Мірча Луческу. “Я прагнув ігрової практики, а сидіти у свої 27 років у запасі – ранувато”, – пояснює Воробей перехід у “Дніпро”. Потім були київський “Арсенал”, “Металіст”, “Геліос”… І – все. У 35-річному віці учасник чемпіонату світу виявився нікому не потрібним. Він тихенько, без помпи і прощальних матчів зійшов зі сцени.
Як поживає один із найкращих форвардів в історії українського футболу? З яким настроєм завтра відсвяткує своє 38-річчя? Що спонукає його усміхатися, коли “накривають” спогади? Яким бачить своє майбутнє?
Набираємо номер Андрія Воробея.
“У глибині душі я готовий відновити кар’єру”
– Андрію, які філософські думки у вас виникають напередодні 38-го Дня народження?
– Ой, якщо чесно, навіть не відчуваю, що у мене День народження (Усміхається). Ніяких думок з цього приводу немає.
– Святкове застілля планується?
– Останніми роками ми вже не відзначаємо так, як колись. Думаю, або в сімейному колі відсвяткую, або, можливо, з дуже близькими друзями посидимо – і все. Шикарного застілля я не планую.
– Коли ви востаннє влаштовували шикарне застілля з нагоди Дня народження?
– Це було у 2013 році. До мене приїхали друзі з Донецька, та й тут багато товаришів зібралося – близько 20-ти. Посиділи в ресторані. Але чогось такого вражаючого я не пригадаю.
– Ви нещодавно сказали: “Ранувато я закінчив грати. У такому чемпіонаті України не зіпсував би картину”. У чому проблема? Повертайтеся!
– (Сміється) Повернутися можна, але це важкувато, на жаль. Якщо були б хороші пропозиції, то може б і повернувся. (Після паузи) Зараз практично неможливо це зробити. Але в глибині душі – я готовий (Усміхається). А те, що зарано закінчив… Просто на той момент не було нормальних пропозицій. Я був готовий грати в будь-якій команді, але, на жаль, в наших клубах існувала політика: краще взяти іноземця і на ньому заробити, ніж запросити українця. Агенти, як завжди, годували “завтраками”, якимись країнами незрозумілими. До конкретики не дійшло. Тому я так ніде й не влаштувався.
– Останнім часом ви грали за аматорський клуб “Десна” (Погреби). Які успіхи? Скільки назабивали?
– Ще коли ця команда виступала у чемпіонаті району, я познайомився з однією людиною, яка сказала мені: “Приходь – зіграєш. Все одно тобі вдома нічим зайнятися”. Грали на район, але дуже швидко стало нецікаво. За 5-10 турів до кінця першості “Десна” достроково ставала чемпіоном. Вирішили спробувати себе на обласному рівні. Непогано виступили цього року, вважаю. Друге місце для першого разу – шикарний результат. Я забив чи то 14, чи 15 м’ячів. Але в нашій команді є ще другий Воробей. То він забив більше – понад 20 (Усміхається).
– Легко обігрувати захисників-аматорів?
– Та ну, ви не порівнюйте професіональний рівень і аматорів. Звичайно – легко, завдяки досвіду. Тут я просто отримую задоволення.
– У “Десні” також грає Віктор Вацко. Як оціните його футбольний талант?
– Я його бачив на 2-3 матчах. Більше він не з’являвся. Зі своїм складним графіком йому важко потрапити на ігри.
– З м’ячем він на “ти”?
– На “ти”. “Ты куда? Ты откуда?” – знаєте таку приказку? (Усміхається). Насправді, на своєму рівні він виглядає непогано.
“Ховався у шафі від англійської мови”
– Ви народилися у Донецьку. Гра яких тодішніх футболістів “Шахтаря” зводила вас із розуму?
– Я ходив у дитячу футбольну школу. Нас залучали на домашні матчі “Шахтаря” – подавати м’ячі. По-моєму, ми всі захоплювалися грою Грачова. Найпрестижніше було стояти за воротами, які атакує “Шахтар”, і спостерігати, як Грачов забиває голи. Щербаков тоді ще грав. У ті часи було на кого подивитися.
– Бомбардирський талант у вас проявився одразу?
– Все почалося ще з дитсадка. Я брав собі воротаря і одного польового гравця, а всіх інших ставив проти себе. Вже тоді розумів, що хочу стати футболістом (Усміхається). А бомбардирські якості проявилися у дворі, у школі. Ніколи не грав ззаду, лише – попереду.
– Під негативний вплив вулиці ви не потрапили?
– Ні, не було такого. З нас навіть знайомі на вулиці сміялися. Ми мали своє замкнуте коло із 7-8 пацанів. Не брали участі в жодних бійках. Нас цікавив футбол і ми проводили час на стадіоні. Це був інший світ, який врятував від впливу вулиці і якихось незрозумілих спокус.
– Регулярно забивати за “Шахтар” ви почали у період, коли команду очолив Анатолій Бишовець. Про цього тренера абсолютно різні відгуки. Яким він запам’ятався вам?
– Коли він прийшов у команду, я перебував у лазареті із травмою. У матчі за молодіжку травмував п’яту плесневу кістку. Мікроперелом, фактично. Коли відновився, почав потихеньку тренуватися, але не грав. Потім підхопив іншу болячку, тож випав ще на півтора місяці. А згодом, тільки-но одужав, зіграв два або три матчі – і Бишовець пішов у відставку. Тож я з ним так і не попрацював.
Запам’ятався тим, що змушував нас вивчати англійську мову. Хотів, щоб ми були всебічно розвинуті у футбольній та інтелектуальній тематиці. Тож, окрім тренувань, на базі доводилося ще й навчатися. Багатьом це не подобалося. Пам’ятаю, як я ховався у шафі, коли другий тренер ходив і нас розшукував (Усміхається). Вдень хотілося поспати між тренуваннями, а тут тебе змушують вивчати англійську.
– А були такі футболісти, які сумлінно відвідували заняття?
– На той момент заганяли молодих. Старики туди навіть не ходили. Я, Дранов, Зубов, ще парочка гравців – от нас там чекали. Але це тривало недовго – два-чотири тижні. Усе закінчилося відставкою головного тренера.
“Всі хотіли вислужитися перед Ахметовим”
– У Донецьку за вами велося спостереження – крок у крок супроводжувало загадкове авто. Дискомфортно було?
– Звичайно, це тиснуло. Коли тобі було, скажімо так, все дозволено. А потім дивишся – за тобою ведеться цілодобове стеження. Це спочатку не напружувало, але з часом почало тиснути на підсвідомість. З’явилася якась невпевненість. Якісь шпигунські нахили (Усміхається). Замість того, щоб думати про футбол, ти думаєш про те, як би обманути тих, хто тебе пильнує.
– При якому тренері це розпочалося?
– Та ні… Я не знаю, хто був ініціатором цього. Тоді за мною і футболістами стежили – щоб порядок був, щоб не порушували режим.
– Напевно, був якийсь прецедент, після якого до вас прикріпили “наглядачів”?
– Та я й не пригадаю. Знаєте, в той час “доброзичливців” дуже багато було. Вони побачать Воробея, Бахарєва, Зубова, Попова чи ще когось – і намагаються донести до “верхівки”. Правду чи неправду, але всі хотіли вислужитися перед Рінатом Леонідовичем. Було дуже багато неправди, ну й правда була – всі ми не без гріха. Але дуже багато наговорювали.
– Ви працювали із багатьма тренерами. Хто з них – найсуворіший?
– Напевно, все-таки Луческу. Був найбільш агресивним. А ще Шустер, проте німець все тримав у собі. А от Луческу, якщо йому щось не подобалося, одразу висловлювався. Щось пішло не так – він може тебе на деякий час посадити без суду і слідства.
Читайте також:У МОСКВІ ТРАГІЧНО ЗАГИНУВ 20-РІЧНИЙ КОЛИШНІЙ ЧЕМПІОН З КЛАСИЧНИХ ШАХІВ
– Натомість про Віктора Прокопенка лише хороші спогади доводилося чути…
– Це – чоловік-позитив, чоловік-гумор. Я при цьому тренері добре грав. Шлях у майбутнє дали мені два спеціалісти – Яремченко і Прокопенко. Ще перед приходом Прокопенка я був на хорошому рахунку, але при ньому досягнув свого піку в команді. Віктор Євгенович випромінював позитив. Так, він міг розлютитися, щось там після гри сказати. Але скаже це дуже інтелігентно.
“Ширер не вписується в нашу гру, а Саласа і Саморано не встигнемо заявити”. Безсмертні цитати Віктора Прокопенка
Лише наприкінці почав трішки лаятися матом. Напевно, ми його довели до цього (Усміхається). Скільки разів ми з ним перетиналися в лазні! Зайдеш із ним туди – живіт порветься. Стільки одеських анекдотів знав. Хороший був чоловік.
“Окоронкво – під два метри зросту, а розмовляв, як дитина”
– Із Прокопенком “Шахтар” вперше в історії пробився у груповий етап Ліги чемпіонів. Цікаво, чи не поскупився після цього президент клубу на щедрі преміальні?
– Та що тут казати… Тоді нам гроші насипали лопатами. Це я жартую, звичайно (Усміхається). Не пам’ятаю конкретної суми за вихід у Лігу чемпіонів, але на ті часи це були величезні гроші. Гарно заробили. Хороші часи.
– У матчах проти “Лаціо” та “Арсенала” команда відчула усю прірву у класі?
– Звичайно. Всі все бачили. З “Арсеналом” ми вели 2:0, і якби мали трішки більше досвіду – дотягнули б до перемоги чи нічиєї. Натомість – програли. Ми самі не повірили в те, що виграємо в “Арсенала” на виїзді, і злякалися. Не вистачило досвіду. Перший млинець – глевкий.
– У ті часи в “Шахтарі” з’явилися перші темношкірі легіонери – Окоронкво, Ндіайє та Агахова. Розкажіть про кожного. Якими були? Чим здивували?
– Айзек – машина, під два метри зросту, а розмовляв, як дитина. Голос такий писклявий. Всі жартували з Окоронкво, він був душею компанії. Зате якщо його зачіпали під час матчу – вставляв так, що можна було вилетіти за межі поля. Таким же веселим чоловіком був і Ндіайє. Натомість Джуліус – більш вихований, стриманий.
– Як ці хлопці реагували на холод, сніг, горілку?
– (Сміється) У перші роки вони мучилися. Виявились абсолютно неготовими до української зими. Коли випадав сніг, африканці одягали по три пари рукавичок. Ми ледь не в шортах виходили тренуватися на першому снігу, вони ж майже у дублянках вибігали. Тільки очі було видно. З часом адаптувалися і навіть спробували горілку.
– Ви часто забивали київському “Динамо” – і у чемпіонаті, і в Кубку України. Який із цих м’ячів найбільш пам’ятний?
– У мене їх одразу два. Перший – коли ми при Невіо Скалі перемогли у фіналі Кубка України (3:2). Це був шикарний м’яч. Втік і на швидкості забив із гострого кута. А інший гол відбувся наступного року – також у кубковому фіналі. Ми поступилися (1:2), але мені вдався удар з-за меж штрафного майданчика – у стійку, ледь не в хрестовину, і у ворота. Ці два голи – мої улюблені.
– Тоді близьким до клубу був Віктор Янукович. Він лише у віп-ложу приходив, чи й на тренування до команди навідувався?
– На тренування він приїжджав, хоча й нечасто. В основному ж – на матчі і святкування чемпіонства чи здобутого Кубка України. Або якщо в єврокубках когось обіграли – вони у роздягальню заходили. Від них ми також отримували трішки винагороди. Не скупилися і давали нам гроші на команду (Усміхається).
– Одного разу сербський журналіст, взявши інтерв’ю у прем’єр-міністра Януковича, сказав: “Не знаю, яким він буде президентом України, але президентом футбольного клубу був би найкращим”…
– Хто? Янукович? Та ні, я б не сказав. Не знаю, яким би він був президентом, але знаю, що Рінат Леонідович – ось це президент.
“Я не входив у плани Луческу”
– Коли ви зрозуміли, що ваша епоха у “Шахтарі” закінчилася?
– А моя епоха не закінчилася. Душею я завжди буду в цій команді. Ця команда мене виховала і дала усе для життя. Тому в душі вона залишатиметься до останку. А те, що я пішов із “Шахтаря”… Був момент, що потрібно було піти. Я хотів ігрової практики, а сидіти у свої 27 років у запасі – ранувато. У той рік якраз продовжив контракт із “Шахтарем” і міг спокійненько сидіти 4 роки, не мукати. Тренуватися, нікому не заважати. Але вирішив піти. І не шкодую про це.
– Покидали “Шахтар” із відчуттям, що могли б ще принести користь команді?
– У глибині душі я, звісно, не хотів покидати “Шахтар”. Знаєте, коли все життя сидиш на одному місці, не хочеться щось змінювати. От коли одного разу це зробив – надалі вже легше. Я би й допоміг “Шахтарю”, якби тренер на мене розраховував. Але у Луческу був свій погляд, свій напрямок, я у його плани не входив.
– Читав, що ви мрієте тренувати “Шахтар”. Що робите для цього?
– А де ви це прочитали? Я такого інтерв’ю не давав. Це вже хтось відсебеньки написав (Усміхається). На тренерську категорію С я у Донецьку вивчився – ще у мирний час. А зараз подав документи на категорію А+В, 29 листопада у мене буде співбесіда. Попереду – навчання.
– До речі, хто був найнеприємнішим тренером у вашій кар’єрі? Ви, зокрема, про Блохіна розповідали, що він на тренуванні міг фиркнути і піти геть…
– Блохін – це тренер збірної. Ми зустрічалися нечасто. Тижневий цикл – і роз’їхалися по клубах. Він – своєрідна людина, скажу чесно, але це не найгірший тренер у моєму житті. Найгірший тренер у мене був у “Металісті”.
– Мирон Богданович, так?
– Я більше на цю тему навіть не хочу розмовляти.
“Мій хлопчик бачить себе футболістом”
– Окей. Три найприємніші моменти у вашій кар’єрі?
– Перший момент – коли тренер прийшов до моїх батьків, щоб забрати мене у дитячу спортивну школу “Шахтаря”. Вони не відпускали – маленький хлопець, далеко їхати. Возити мене було нікому – батьки працювали на заводі. Тим часом всі мої друзі вже туди записалися. І от тренер Олександр Іванович Пожидаєв приїхав до мене додому – оце момент був! Зі стадіону я біг із рекордною швидкістю – попередити тата і маму: іде тренер, щоб вмовляти вас відпустити мене на тренування (Усміхається).
Другий момент – історичний вихід у Лігу чемпіонів. А третій – перше чемпіонство, здобуте із Невіо Скалою. Пам’ятаю те святкування, коли ми повернулися в Донецьк. Неймовірна кількість вболівальників. Це тривало не один день. Переповнювала гордість за увесь Донбас. Ми відчували, наскільки сильно за нас вболівають і радіють.
– Який плеймейкер постачав вас найкомфортнішими передачами?
– У “Шахтарі” – Зубов та Орбу креативили. Мені залишалося знайти потрібну точку у штрафному, щоб замкнути їх передачі. У “Дніпрі” зручно віддати могли і Назаренко, і Ротань. Я з ними розумівся з півслова. В “Арсеналі” таким диспетчером був Сергій Закарлюка. Словом, у кожній команді виступали 1-2 людини, які могли виконати зручний асист.
– З ким із колишніх партнерів дружите досі?
– Я підтримую стосунки з Геною Зубовим, Олексієм Бєліком, Олегом Шелаєвим, Максимом Старцевим. Періодично зідзвонююся з іншими хлопцями.
– До речі, ви грали за “Дніпро” і “Металіст” у ті часи, коли дербі між обома клубами перебувало у зеніті. Проблем із фанатами не виникло?
– Фанати “Дніпра” – досить специфічні. Вони були налаштовані досить вороже – мовляв, “Шахтар” і все таке. Але в перші ж дні я зустрівся із фан-рухом, поспілкувалися і все владнали. А от у “Металісті” такого – “звідки ти прийшов?” – не було. Харківські фанати – дещо спокійніші.
– У 2011-му ви були близькими до того, щоб стати найкращим бомбардиром в історії чемпіонатів України. У випадку побиття тодішнього рекорду Реброва ви обіцяли поголити голову або набити тату. Тепер шкодуєте, чи навпаки – радієте, що не довелося виконувати обіцянку?
– Добре, що я не поголився (Сміється). Це – найголовніше.
– Ракицький якось зізнався, що йому часто сниться Донбас. А вам?
– Сниться – не сниться. Зрозуміло, що всі ми переймаємося долею Донбасу і хочемо нарешті повернутися додому.
– Ваш син уже підріс?
– Так, мій хлопчик вже ходить на футбол, займається у ДЮФК “Арсенал”. Спить і бачить себе футболістом. Я дуже радію за нього. Чи буде форвардом? Можливо. Але захисником точно не буде.
– Філософським запитанням розпочинали, філософським і закінчимо. Яким би вам хотілося бачити своє майбутнє?
– Хочеться бачити себе у футболі. Або тренером, або функціонером. Більше схиляюся все ж до тренерської діяльності. Прагну залишитися у футболі.
