Події
“Не можу стриматися. Кpaду”,- сповідь 24-річної Олександри

Після кожної поцупленої речі маю відчуття, немов поїла чогось смачненького. “Я тобі очі повибираю, злодюжко!” – кричала на мене жінка у переповненому автобусі. Трясла й закликала пасажирів засвідчити, що її дитину обікpaли. Так, я справді злoдійка. А хіба ви ніколи в житті не кpaли? От що, присягаєтеся? Ні іграшки у подруги, ні гривні з маминого гаманця, ні симпатичної гумки для волосся з прилавка? Було ж, правда, було? Кожен колись та оступався. Усі так роблять, нічого страшного. Так я себе й заспокоювала. І собі треба спробувати, пише 24-річна Олександра.

“Підходьмо до тієї, в окулярах! Я відволікаю, ти швиденько цупиш ось того “кpaбика”. Кишені глибокі?

Я невпевнено продемонструвала подрузі Наталі кишені у своїх пляжних шортах. Вона задоволено кивнула і каже далі:

— І без паніки, йдеш собі далі, не біжиш. Прилавок відкритий, людей багато, всі товчуться, ніхто й не зауважить! То був мій перший раз. Відпочивала тоді зі своїм класом у санаторії на березі Чорною моря. Море, пляж, а там усюди — лотки з такими яскравими, звабливими, цікавими речами! Ох, очі розбігаються! А грошей катма. От і придумали ми з подругою собі розвагу. Точніше, в однокласниці, навчилася. Ті собі вже сонцезахисні окуляри і браслетик “придбали”. І ніхто їх не спіймав. Треба й собі спробувати!

Отак дві одинадцятирічні дівчинки затесалися до натовпу над відкритим прилавком із біжутерією та сувенірами. Наталя почала активно розпитувати продавчиню. Жінка відвернулася від мене. Час діяти! Ох, а якщо зловлять? Мені колінця затремтіли, але таки наважилася, перебираючи товар, затиснути в кулачку заколку-крабика, а потім тихенько переклала до кишені. Серце калатало, спітніла, розчервонілася! Та довкола була маса таких самих спітнілих розгарячених туристів. І ніхто — анітелень! Не вірячи своїй удачі, відступила від прилавка і неслухняними ногами почеберяла геть.

Оце так! Такого збудження, страху й шаленого радісного полегшення ніколи не відчувала! Крабика було замало на двох, а мені було замало гострих відчуттів! Тепер уже я потягнула подругу на наступну “справу”. І ще. І ще. Коли мама здивувалася кількості привезених сувенірів, я на диво легко збрехала, що виграла їх у конкурсах. Мама похвалила. А я сумувала, що літо, сповнене азарту, закінчилося.

Навіщо я це роблю? —Лесю, ти ще довго? почувся нетерплячий голос мами. Вона вже чекала біля вхідних дверей. Відсвяткували тітчин день народження, час додому вертатися. Я ще забігла до тyaлету. – Іду! — відповіла, висолопивши собі язика перед дзеркалом. А поглядом ковзнула нижче, на поличку, на якій так звабливо заблищав тоненький срібний ланцюжок. Я не cпам’яталася, як змахнула знахідку собі до кишені. А як було встояти перед спокусою, коли тобі чотирнадцять, мама не дозволяє фарбуватися, майже не купує прикрас? Ось, маю тепер пам’ятку від моєї хорошої тітоньки. І дозу адреналіну, яка розкрутила в моєму мозку бажання більшого.

Я кpaла не для збагачення! Які там гроші від якоїсь ручки, сережок, пляшечки лаку, іграшки? Тітчин ланцюжок наштовхнув мене на думку про колекцію дрібничок. Та я навіть не вважала це кpaдіжкою! Так собі, брала невимушено, просто. Візьмеш — і легшає на душі. Якесь таке блаженство, як у нapкомана. Тільки-от недавно мене сполохала і витверезила думка: навіщо я це роблю?

Я — не злoдійка, бо не кpaду задля вигоди, ніколи не продавала поцупленого. Повністю забезпечую себе, маю хорошу роботу, пристойну зарплатню. Порядна ж наче, вихована. Я ніколи не планувала кpaдіжок спеціально, не шукала нічого дорогого. Просто якоїсь миті блискуча цікавинка сама опинялася у моїй кишені. “Ха-ха! Інші платять, а я запросто взяла!” Тріумф, як перемога у спортивному змаганні. І всі ці гребінці, годинники, ланцюжки, ручки, браслети, окуляри — та я могла собі сама цей дріб’язок купити, запросто! Що ж це я так? Клeптоманка? Який сором!

Трофей із секонд-хенду. Ось так я зрозуміла, що в мене проблеми. — Дівчино, три гривні не маєте? — запитання продавчині повернуло мене до реальності, витягнувши з дивного затьмарення. —Ага, — я кивнула і простягла їй усі гроші, що тримала в руці. Жінка пирхнула й сама відрахувала потрібні папірці. — Спробуйте вдома прилягти, тут не ви одна така варена ходите. Погода он яка, впливає на голову, — порадила продавець секонд-хенду, де я щойно купила блузку. — Дякую, обов’язково, — розгублено відповіла я й поволі побрела до виходу. Чекаючи, що будь-якої миті мене гукнуть із-за спини. Бо хтось-таки помітив, як я запхала до сумочки той червоний шарфик. Той непотрібний шматок тканини, який замайорів мені перед очима, як бикові на кориді, і я знову оступилася! Я ж обіцяла собі припинити! І не змогла! Я себе не контролюю! Тільки уявіть, вкpaсти в секонді! Річ, яка коштує десь 4 гривні. Чи я геть із глузду з’їхала? Навіщо воно мені?

Боюся втрапити за грати. — Гей, я тобі очі повибираю, злодюжко! — верескливий голос обуреної пані різав вуха так, що хотілося утікати від неї світ за очі. Вона вчепилася мені в рукав, другою рукою нишпорячи по кишенях мого пальта. — От! – торжествуючи, вихопила величенький брелок, прикрашений кришталиками від “Сваровскі”. — Чи ти геть сором втратила, кpaсти в дитини? Ти чого до малої в портфель полізла? Я лупала на жінку очима, шокована, мабуть, не менше, а ніж вона.

Ми просто стояли на зупинці. Поруч: я, жінка і її донька-школярка, у якої на наплічнику переливалася блискітками така гарна забавка. “Мабуть, матуся їй купила”, — машинально зауважила я, бо зовні жіночка якраз була з таких крикливо-набундючених, які люблять усе якомога яскравіше, блискучіше, “щоби по-багатому”. Коли натовп, затиснувши з усіх боків, поніс нас у тролейбус, забавка зачепилася мені за пальто. Я рвонулася, а брелок несподівано відірвавшись, ковзнув мені в долоню. Озирнулася: ніхто наче нічого не зауважив. І я, сама не поясню чому, замість віддати, приховала. На свою голову. Матусі хтось шепнув. І зараз вона репетувала на мене.

Читайте також: Вельон зі стразами: Пробач, тату, цей вельон уже не вдасться продати

Хоча в салоні ніде було яблуку впасти, довкола мене раптом утворилося порожнє кільце. Я опустила голову, принижена, тихо вибачалася, а на зупинці шарпнулася й утекла. Мене вже й раніше ловили на гарячому, але завжди віджартовувалася. А якщо я до міліції втраплю за такі витівки? Як себе опанувати? Ви не уявляєте, як соромно комусь розповісти про свою залежність. Перед рідною тіткою досі незручно за той ланцюжок.

Я завела якось із мамою розмову, здалека, ще не відкрившись. І що ж почула? — Клeптoманія? Та то новомодне слово, аби злoдійську натуру прикрити! — обурилася мама. — Надивилися серіалів іноземних, уже й собі їхні псевдохвороби переймають. На тому я й затихла. Бо кому розказати? Подрузі, в якої я браслет потягнула? Чи тій, яка досі шукає свого фарфорового слоника? До психолога не йду, бо й сама вже перечитала все, що про ту кляту клeптoманію понаписувано.

Найгірше, що розпізнати, чи то хвороба, чи то просто звичка, ніхто у нас не вміє. Ага, уявіть собі, як спійманий грабіжник на суді буде виправдовуватися: “Ну, не збирався я ту автомагнітолу продавати! Просто хворий!” Смішно вам? А мені плакати хочеться.

До церкви я ходжу часто, молюся щоденно, тільки от нема полегшення. Не можу висповідатися, боюся! Сповідь — то ж кінцева точка гpixопадіння, обіцянка виправитися. Ту обіцянку даєш упевнений, що дотримаєш її. Сама знаю, отець скаже, що то гріх, що слід припинити. І я не хочу брехати в церкві. А я знаю, що збрешу, пообіцявши спинитися! Бо не зможу встояти перед яскравою цяцькою наступного разу.

Реклама

Реклама

Related Post