Політика
“Надька, звані в сауну, у нас Бєндєри…”

Майже вся Україна допомагає жителям Авдіївки продуктами харчування, одягом тощо. Однак за цим кроком нашого уряду та суспільства не всі змогли, а, може, не захотіли, розгледіти одну доволі прикру особливість поведінки мешканців Авдіївки.

Більшість із них, поїдаючи українську кашу та беручи під руки кілька буханок хліба, проклинали «київську хунту», «фашистів» із Житомира та «карателів» із Полтави…

Те, що частина населення Донбасу – проросійська, ні для кого не є секретом. Всі ми з вами чудово пам’ятаємо, як такі ж «жітєлі Донбасу» з іконами та російськими прапорами в руках буквально плигали під гусениці бронетехніки ЗСУ.

Реклама

Для нас, особливо безпосередніх учасників тих подій, така поведінка місцевих жителів була дивною, навіть незрозумілою. Однак тоді, у 2014-му, в нас і думки не було про пряме застосування зброї проти цивільних…

«Запам’ятайте, хлопці, – звертався до нас наш командир групи з позивним «Петрович», учасник війни в Афганістані, – ми тут на Донбасі – не як у вдома, це ворожа територія із ворожим населенням, тому максимальна увага до всіх цивільних, до жінок, старих людей і навіть дітей… За Україну потрібно вбивати, а не вмирати, тому обережність і швидкість – наші основні союзники».

Наступні події підтвердили слова нашого інструктора.

Зимою 2014 року на Луганщині, виконуючи завдання по знищенню одного із ватажків російських терористичних банд, ми натрапили на сім’ю зрадників, які не лише відкрито агітували за Новоросію, а й активно брали участь у виявленні та знищенні проукраїнськи налаштованих громадян. Нашого зв’язківця – самотнього чоловіка віком близько 70 років, який нам надавав певну інформацію про пересування ворожих сил, виявили сепаратисти і закатували на власному подвір’ї.

Через хвилин 30–40 на околиці цього населеного пункту ми виявили ворожий загін приблизно з 10 чоловік, які відпочивали у місцевій сауні. Враховуючи дальність до фронту (понад 50 км углиб окупованої ворогом території), «асвабадітєлі» так розслабилися, що навіть не встановили охорони й патрулів. Всі вони теплі потрапили до наших рук. Це були представники так званої православної армії Донбасу, що вирішили відпочити від «ратних справ». На допиті полонених ми відразу звернули увагу на одного «козачка», ліва рука якого була ретельно забинтована. На запитання, хто вбив місцевого жителя – нашого зв’язківця, що мешкав за кілька будинків від сауни, він відразу зізнався. І сказав, хто доповів їм про нього – це були сусіди через дорогу.

Враховуючи специфіку діяльності нашої диверсійно-розвідувальної групи та наше розташування у глибокому ворожому тилу, було прийнято рішення, не чекаючи світанку, завітати до будинку зрадників. Разом із полоненим «козачком».

Тихенько відчинивши ворота, ми зайшли на широке подвір’я, на якому стояли два трактори, автомобілі УАЗ, «Ланос» та мікроавтобус «Фольксваген». В одному із вікон ледве мерехтів блакитний вогник. Підійшовши до широких броньованих дверей, ми натиснули на дзвінок. За дверима почулися важкі, неритмічні кроки, як у людини, що має проблеми з нижніми кінцівками.

– Кто там? – почулося із-за дверей.

– Сваі, – відповів наш полонений, – аткривай, дєло єсть, – вже пробубнів «козачок».

Реклама

– Что тєбє надо, прихаді завтра, как і дагаварівалісь, спіскі прєдатєлєй будут у мєня завтра к абєду, – знову відповів голос за дверима…

– Кажи, що завтра вас не буде, – прошепотів командир групи «козачку»…

– Завтра с утра ми уєзжаєм, поетому спіскі давай сєйчас по памяті,– знову взяв слово наш полонений.

– Ладна, ваякі, что же ви б дєлалі бєз нас? – відповів голос.

Двері тихенько прочинилися – перед нами стояв чоловік середнього зросту у картатій червоно-білій сорочці, заправленій у зелені камуфльовані штани. Всім своїм виглядом він нагадував такого собі відставного офіцера Збройних сил чи міліції.

– А ви кто? – запитав господар будівлі, роблячи крок назад.

– Каратєлі – відповів наш командир і майстерно поцілив лівою рукою в щелепу сепаратиста.

– Надька! – раптово заволав колаборант, – звані в сауну, у нас бєндєри…

На крик і шум вибігла дружина господаря.

– Будьтє ви прокляті, сволочі, убійци, – заволала вона й кинулася до свого непритомного чоловіка.

– Ми вас всєх убйом, і ваших паршивих дєтєй, і ваших жон, всєх вас будєм живйом закапивать у зємлю, убійци, – все верещала Надька. – Когда ваші попалі в катьол под Іловайском, ми целую неделю гуляли, водку пілі за нашу пабєду, мало вас там убілі, укропов…

Весь цей потік гною від доволі немолодої і на вигляд освіченої жіночки, громадянки України, промовисто нам говорив: тут немає своїх, а якщо і є, то вони вже неживі й лежать, як отой наш зв’язківець, припорошені снігом…

Немає ніякого сенсу далі переповідати несамовиті крики зрадниці. Скажу лише, що смерть самотнього українського патріота не залишилася без відповіді…

Вважаю, що цілі прошарки населення вже втрачені для України назавжди. І втрачені не з початком війни на Донбасі, не з початком Революції Гідності, навіть не після Помаранчевої революції. Вони були втрачені ще задовго до нашого народження, ще у далеких 20–30 роках минулого століття, коли під гаслом боротьби з кулаками більшовицька система знищувала українське працелюбне селянство.

Десятиріччя репресій, кілька штучно влаштованих й організованих Голодоморів – це все ланки одного ланцюга, мета якого – знищення українства як такого.

На оголені від Голодоморів землі українського півдня та сходу переселяли чужі народи та етноси. Та навіть не в цьому біда Донбасу, а в тому, що переселенці становили чи не наймаргінальніший прошарок радянського суспільства, були класичним люмпен-пролетаріатом, який нічого не мав і мати не хотів. Частина переселенців були криміналізовані. Тож, звісно, рано чи пізно всі ці міни, що так майстерно закладав СРСР, мали б вибухнути. Власне, що і сталося восени 2014 року.

Дві третини жителів Донбасу ненавидять Україну, і це потрібно запам’ятати, усвідомити і, найголовніше, про це, нарешті, слід сказати уголос… Більшість сепаратистських угруповань, так званих батальйонів, мають донбаське походження. Їхні засновники та командири – зазвичай колишні громадяни України, місцеві «дончани», а по суті – злочинці з числа місцевого криміналітету, екс-«беркутівці» та силовики, що зрадили присязі.

Батальйони «Кальміус», «Оплот», «Восток», «Спарта», тактична група Гіві «Сомалі» –це не російські батальйони, а місцеві банди, які за допомогою нашого північного «брата» наростили собі військові м’язи. Однак, як показує практика, їхня боєздатність перебуває на доволі низькому рівні, фактично, лише завдяки РФ дані угруповання ще існують, регулярно забезпечуються озброєнням, боєприпасами.

Ледве чи не вперше з часів Другої світової війни наше суспільство, держава зіткнулися з таким тяжким явищем, як масштабна колаборація – свідома співпраця з ворогом, причому у всіх напрямках. Про яку інтеграцію до українського суспільства може йти мова, коли всі вони щиро радіють нашим смертям?

Невже після нашої перемоги їхні погляди раптово зміняться? Звісно, що ні, більше того, на перших же виборах під егідою України до тієї ж Верховної Ради вони знову оберуть сили, мета яких – знищення України як суверенної, незалежної держави.

Це не просто тягар, це важкий, непідйомний якір, який не дає нам рушити з місця, більше того, він нас ще й уперто тягне назад у комуністичне минуле…

Лише щоденна просвітницька робота серед дітей і молоді залишає нам шанс розв’язати це складне донбаське питання. В іншому випадку – табори, зона відчуження, що, звісно, не є виходом із ситуації.

Читайте також: Чому 12 лютого, у день Трьох Святих, не можна ревнувати, а треба будувати найсміливіші плани

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post