Торік у грудні перший сніжок похизувався своєю чистотою лічені години, а тоді якось ураз став брудно-сірим місивом. Увечері на те все не забарився мороз, і, коли вже добряче стемніло, всі дороги при старому місяці віддзеркалювали гладенькою, мов високого ґатунку скло, ожеледицею. Проте останнього я ще не знала.
Це з’ясувалося трохи згодом, коли, поспішаючи в лікарню на нічне чергування, стрімко ступила на слизький поріг своєї хати і розпласталася на цементованій «ковзанці». Піднімаюся поволеньки, бо ж треба таки йти, але виявляється, що це неможливо: права нога якось дивно вивертається, а під п’ятою незвична порожнеча. Все досить невтішно: каблук, який додавав моєму низькому зросту кілька відчутних сантиметрів, одноосібно лежить біля порога, а сам чобіток, роззявивши «ротик» підошви, ніби кличе його повернутися на місце. Тягне на сльози, бо через день — районний семінар, із зимового взуття — лише ця пара, а їхати вкрай треба!
Зойкнула залізом хвіртка, і до моїх прикрощів додався ще й Він. Леленько, як же невчасно! Він подобається мені давно, однак без жодної (чомусь я впевнена!) надії на взаємність. На роботі між нами суто ділові стосунки: офіційне звертання, фахові консультації, іноді — коротка іронічна словесна «перестрілка». Хіба що час від часу він заходить до мене по книжки, яких маю чималий запас. Телевізійний продукт його, як і мене, вже давно не цікавить. Це найщасливіші миті мого життя, навіть іноді здається. Ні, ні! Це лише фантазії.
От, мабуть, і зараз саме прийшов по чтиво.
— Здрастуйте, Інно Олексіївно. Чи не дасте чогось почитати?
«О Боже! Ну чого саме сьогодні, в цю мить? Та не дивися так, врешті, на той злощасний каблук!»
— Бачу, пофортунило вам зі знаком «мінус»? — запитує без тіні сміху, а з очей вистрибують один за одним бісики. Ще б пак: гонориста колега — і така безпомічна. Чому б і не посміятися!
«Ну йди ж, іди, не муч, хіба не бачиш, що саме перед тобою не хочу виглядати посміховищем». Він присідає, піднімає каблук, підставляє приготовлений для книжок пакет і підводить погляд:
Читайте також: Лист доньки я ношу у нагрудній кишені вже п’ять років. Щоразу, як рука тягнеться до чарки, торкаюсь його і кажу собі: “Зупинись!”
— Вертайтеся додому і роззувайтеся. Чобітки я заберу, завтра вийдете до вечірнього автобуса, передам через водія відремонтовані. У вільний від хірургії час не гребую чоботарством.
Який же він гарний. Хвіртка зойкнула вдруге, і я залишаюся наодинці зі своїм здивуванням. Дивлюсь на свої ноги у шкарпетках і подумки іронізую: «Попелюшка опівночі хоча б у дерев’яних черевичках залишилася, а у мене навіть тої розкоші немає!»
Того вечора мені таки довелося шукати собі заміну на чергування, а другого дня я претендувала на звання «Танцівниця року», тупцюючи в осінній взуванці на дванадцятиградусному морозі на зупинці автобуса. Забравши у знайомого водія передачу від мого недосяжного лицаря (він живе в райцентрі, а я — у селі за десять кілометрів), із потрійною швидкістю біжу до теплої хати.
Вдома оглядаю уважно чобітки: робота охайна, слідів ремонту майже не видно. Задоволена, приміряю оновлене взуття. Але що це? Щось таки заважає нозі ось тут, де пальці! Ледве стримуючи роздратування, рішуче засуваю руку в один чобіток, тоді в другий. Пальці натрапляють на щось тверде, і на світ з’являються дві шоколадки! Радію, мов дитина. Але щаслива не від солодощів, а від того, що вони — від Нього, від його фантазії і поривання серця. Він купував їх для мене, тримав у своїх руках, укладав у мої чобітки. Можливо, зараз думає, чи я уже їх знайшла? Знайшла, знайшла! Ну звісно, як же я забула, післязавтра — день Святого Миколая. Це подарунок, як колись, у дитинстві.
Сталося диво — дві плитки шоколаду вмить розставили акценти в наших стосунках. Миколая ми відсвяткували вже разом.
Минув рік. Нині, гуляючи засніженим парком, час від часу чуючи, як рипить сніг під моїм взуттям, хтось із нас обов’язково мовить із усмішкою: «Миколайчикові чобітки». І досі, цілуючи його губи, я згадую смак тих солодких ніжних шоколадок.
Автор – Олеся Гудзь, “Вербиченька”.
