Дозвілля

Може, листи загубились… Батько ховає синові послання… Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому…

Дев’ятирічний Денис не любить шкільної писанини. Зате часто пише листи матері. І просить тата, аби відіслав їх у далеку європейську країну, де працює мама.

Зеник ховає синові послання. Їх уже назбиралася чимала купка. Бо Наталці вони не потрібні. Не чекає звісточки з дому.

«Мамо, тато каже, може, листи загубились. То я пишу тобі знову. Ми сумуємо за тобою. Тато цілі дні на роботі. А я з Ілоною на канікулах. Я допомагаю Ілоні прибирати в квартирі. Ми разом ходимо до магазину і на ринок. Я вже не б’юся з Максом. Тато сказав, якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

Зеник пробіг очима списаний аркуш зі шкільного зошита. Стиснув кулаки. Тяжко зітхнув…

Наталка, дружина, втративши роботу, вирішила поїхати до Італії. Там працювала її подруга-однокласниця. Обіцяла допомогти влаштуватися до хороших сеньйорів.

– Зенику, ти маєш гарну роботу. Треба її триматися. Ілона допоможе доглянути за Денисом. Хоча їй десять років, проте серйозніша, ніж деякі старші дівчата. Мої і твої батьки будуть навідуватися. Рік-два попрацюю, трохи грошей зароблю й повернуся додому, – переконувала дружина. – Катя, однокласниця, по тисячі євро щомісяця має. Тут про такі заробітки годі мріяти. Навіть не знаю, куди влаштуватися, аби хоча б тисяча платні капала. Ти ж знаєш: ремонт у квартирі треба зробити. Діти з одяганок швидко виростають. Подумай…

– Наталю, нашому синові шостий рік. Маленький він, щоб без матері залишатися. А Ілона… Що таке десять років? Їй ляльками бавитися, а не за молодшим братом дивитися.

– Не ми перші, не ми останні йдемо на такий крок. Життя змушує…

Наталка домучувала щоденними вмовляннями-переконаннями. Не хотів, аби про нього говорили, як про інших чоловіків, мовляв, випровадив дружину на заробітки, а сам… І дітям без матері буде не легко. Ось Іванові дітлахи, який живе поверхом вище, зовсім від рук відбилися, відколи дружина подалася на заробітки. Та й Іван почав до чарки заглядати. І дуже вродлива й розумна його Наталя, аби старим сеньйорам догоджати. Двох дітей народила, а виглядає наче дівчисько. Розповідають, надто вибагливі ці італійці. Не легко тисячі євро даються.

Бідкався Зеник. А його батьки й чути не хотіли про закордонні заробітки своєї невістки. Не одна жінка казала, що рік-два попрацює й повернеться. Проте багато осіли на чужині на довгий час, а дехто й назавжди.

– Мамо, не хвилюйтеся, – втішала свекруху Наталка. – Ви ж знаєте, як я люблю дітей. Не зможу довго розлуку витерпіти. І за Зеником сумуватиму. Він у мене найкращий чоловік у світі. Ілонка татові допомагатиме й буде слухняна. Правда, донечко?

Наталка днями й ночами самотужки вчила італійську мову. А згодом правдами і неправдами виїхала закордон.

Подруга справді допомогла знайти роботу. Наталка часто телефонувала додому. Передавала гроші, одяг, взуття, італійські смаколики і листи, в яких розповідала про тамтешній побут, ціни, людей, роботу…

Ілона з татом писали листи в Італію. А Денис обмальовував на папері свою руку і друкованими літерами виводив: «Мамі».

Минув рік, другий… Зеник кликав дружину додому, мовляв, ремонт у квартирі завершив. Ще й гроші залишилися. Всіх євро все одно не заробиш, а діти дуже сумують. Ілона хоче обрізати довге волосся, бо не встигає щоранку заплітати до школи. А Денис знову відлупцював однокласника Максима (і в кого такий вдався?). Вчителька каже, це «синдром заробітчанських дітей». Бо їх виховують не батьки, а вулиця.

Наталка щоразу обіцяла попрацювати то до весни, то до літа, то до осені… За роботою та домашніми клопотами Зеник і не помітив, що дружина почала рідше спілкуватися й надсилати передачі. Поволі звик давати всьому раду. Трохи підсобляли батьки. Ілоні вже тринадцять, Денисові – дев’ятий рік. Донька навчилася готувати, прибирати. Для братика вона – немов маленька мама. Денис може вчительку не послухати, а заперечити сестрі не сміє.

…Наталка зателефонувала пізно увечері.

– Привіт, Зенику. Діти сплять? Маю до тебе серйозну розмову. Спершу вислухай, а потім робитимеш висновки. Хотіла раніше все розповісти, проте щойно набралася духу. Краще, коли дізнаєшся правду від мене, а не від чужих людей. Я зустріла тут іншого чоловіка. Італійця. Закохалася в нього. Живемо разом більше року. «На віру» поки що. Додому не повернуся. Тільки не проклинай мене. Дітям допомагатиму. Можливо, колись приїду в гості. Думаєш, я не сумую за Ілоною і Денисом? Але в житті різне трапляється. Це кохання, Зенику. Просто кохання…

Він ошелешено мовчав.

– Зенику, ти мене чуєш? Скажи що-небудь. А дітям, думаю, наразі не треба нічого говорити. Пізніше. Вони ще малі, аби зрозуміти справи дорослих. Алло! Зенику?!

Поклав слухавку. Відкрив холодильника. Після свят залишилося півпляшки горілки. Простягнув руку… Закашляв Денис. У сина другий день температура. Рвучко зачинив холодильника. Навшпиньки підійшов до синового ліжка. Приклав руку до лоба. Гарячка, наче, трохи спала. Але завтра все одно зателефонує двоюрідній сестрі. Вона лікар. Бо молоденька дільнична, може, щось наплутала з діагнозом.

…Діти очікували подарунків від мами. А їх не було. І телефонних дзвінків не було. І листів. Зеник викручувався, мовляв, запрацювалася мама, не має часу. І дорікав собі, що обманює дітей. Не дочекавшись маминих послань, Денис почав писати сам. Віддавав татові, аби той надіслав їх до Італії. А він складав синові листи. Спочатку хотів порвати й викинути. Не зміг… «Мамо, Ілона зварила перший борщ. Тато її хвалив, що дуже смачно. І мені борщ сподобався. Завтра ми підемо на дитячу виставу. Я розкажу тобі…» «Мамо, ми билися з Максом і та футболка з Мікі-Маусом, яку ти мені прислала, трохи порвалася. Тато сварився. А Ілона не купила мені морозива…» «Тато запитав, що я хочу на день народження. Мамо, я хочу, щоб ти приїхала додому…»

Зеник не раз хотів розповісти дітям і батькам новину про Наталку. Не наважився. Та й тесть з тещею нічого не знають. А Наталка телефонувала знову. Сказала, не образиться, якщо він зустрічатиметься з якоюсь жінкою, бо італієць нарешті попросив вийти за нього заміж. Потрібне розлучення. То хай Зеник все оформить. Він не просив гостинців для дітей. І Наталка про це промовчала.

Читайте також: ДІВЧИНА З КИЄВА ПІДКОРИЛА СОЦМЕРЕЖІ СВОЇМ ОГОЛОШЕННЯМ ПРО РОБОТУ

Після розмови з уже майже колишньою дружиною знову прочитав останнього Денисового листа: «…тато каже, може, листи загубились… якщо я буду чемний, то листи не будуть губитися…»

У неділю Зеник пішов на ринок, де торгують продуктами з Італії. Купив солодощів, макаронів, іншої всячини. Поскладав у «імпортний» пакет. Написав свою адресу, ім’я. Обмотав пакета скотчем. Скаже – передача від мами. Ось тільки листа не має. Синові й доньці пояснить: Наталка, мабуть, була втомлена й забула покласти послання. Картає себе за цю божевільну витівку. І виправдовує: хай діти потішаться, що у них ще сьогодні є мама…

Ольга ЧОРНА.

Джерело.