Дозвілля
Катастpoфа моєї душi. Я намагалася не дивитись на неї. I не думати про те, скiльки грошей чоловiк заплатив цим псевдосвiдкам

Я не продам свого синочка. Панi суддя, посадiть цю тварюку! Зi слiв мого адвоката виглядало так, нiби восьмирiчний Данило Костюк сам вибiг на дорогу пiд колеса мого автомобiля. Про це свiдчили двоє чоловiкiв, котрi тiєї митi чекали тролейбуса на зупинцi. I якась студентка, що їхала на велосипедi поряд iз мiсцем аварiї.

– Але ж це неправда! – у вiдчаї кричала мати хлопчика. – Данило йшов тротуаром за десять метрiв вiд мене. Я дозволила йому купити жуйку в крамничцi, що неподалiк зупинки. Машина вилетiла на тротуар! О Господи, навiщо я вiдпустила Данилка вiд себе?!

Я намагалася не дивитись на неї. I не думати про те, скiльки грошей чоловiк заплатив цим псевдосвiдкам, де знайшов їх. Тодi, у свої 20 рокiв, я панiчно боялась лише одного – в’язницi. А Володя, мiй чоловiк, переконав, що мушу мовчати i вдавати, нiби нiчого не пам’ятаю.

– Чоловiк цiєї кралi намагався нас пiдкупити!- волала згорьована мати. – Вiн пропонував 30 тисяч доларiв за те, щоб я сказала, нiби Данило вибiг на дорогу. Я не продам свого синочка. Панi суддя, посадiть цю тварюку! Якщо вона – дружина бiзнесмена, то що, має право дiтей вбивати?

– Протестую! – долучився мiй адвокат. – Якi докази має панi Костюк щодо намагання пiдкупу?

Жiнка замовкла, схилилась на плече чоловiка i гiрко плакала. А Петро, так його звали, мовчки дивився просто менi в очi. У тому поглядi було стiльки горя, болю i ненавистi водночас, що я ледь не знепритомнiла. Вже тодi я знала – батько хлопчика нiколи не дасть менi спокою, обов’язково помститься.

Мене визнали невинною i навiть водiйських прав не вiдiбрали. Втiм, за кермо своєї новенької, подарованої коханим на 20-рiччя “Хонди”, я бiльше нiколи не сiла. В усьому iншому жила, як завжди. Про день, коли моя автiвка раптом стала некерованою i виїхала на тротуар, намагалась не згадувати. “Це нещасний випадок, – твердив Володя. – Забудь!” I я чемно кивала, бо звикла слухатись в усьому свого на 15 рокiв старшого чоловiка.

Я стала постiйною пацiєнткою лiкарiв. Уперше пiсля суду я побачила Петра бiля церкви святого Миколая за три днi до народження мого Костика. Вiн стояв метрiв за тридцять вiд мене i дивився на мiй великий живiт. Менi так лячно стало! Потiм у пологовому будинку я день i нiч сидiла бiля лiжечка сина,
боялась бодай на хвильку заснути. Все думала, що Петро проникне до палати i викраде малюка.

Згодом кiлька разiв Петро стежив за мною, коли брала сина на прогулянку. Йду з вiзком, а вiн – позаду. Я хутко бiгла туди, де багато людей, щоб не змiг вихопити з моїх рук возика. Повертаючись додому, завжди чекала, аби до пiд’їзду хтось зайшов – раптом Петро вже на мене чекає.

Одного разу ми зустрiлись з ним в крамницi. Я купувала пiдгузки i ненароком впустила пачку. Якийсь чоловiк швидко пiдняв її, простягнув менi. Подивилась в обличчя – Петро, свердлить мене своїм недобрим поглядом.

“Чого вам треба, я мiлiцiю викличу!” – закричала я. А вiн нiчого не вiдповiв, просто вийшов. Не дуже часто, але раз на два-три мiсяцi я бачила Петра. То в одному тролейбусi з ним їдемо, то в супермаркетi стикнемося.
Жодного разу вiн нi слова менi не сказав. Але вiд його погляду менi робилося зле.

Пiсля тих зустрiчей я не могла себе опанувати. Стала постiйною пацiєнткою спочатку психолога, потiм-невролога. Лiкарi допитувались, що мене хвилює. Але ж не могла їм зiзнатись, що я наїхала на дитину, вiдкупилась вiд в’язницi!

I Володi нiчого не казала, знаючи його крутий норов. Боялась, знайде вiн Петра i… тодi навiть страшно подумати, що з ним зробить, ще однiєї трагедiї чекай. I винною виявлюсь знову я, бо тi зустрiчi можуть бути
цiлком випадковими. А потiм знову сумнiви мучили: а якщо нi? Як захистити сина? Чому Петро ходить за мною? Цi думки доводили мене до божевiлля. Я худла й танула на очах. I жила, мов у примарному снi, вже не розумiючи, де реальнiсть, а де – мої страхи.

А рiк тому Петро прийшов до мене на роботу, сiв на стiлець для вiдвiдувачiв i тихо промовив: “Панi нотарiусе, приймiть вiтання. Завтра вашому Костиковi виповниться вiсiм рокiв. Моєму Данилковi було стiльки ж…” У його голосi не було нi погрози, нi злостi. Але я все зрозумiла.

Схопивши зi столу важку вазу, вибiгла за Петром у коридор, жбурнула просто в голову: “Не чiпай мого сина! Я вб’ю тебе!” Схопила за куртку, била в обличчя i плакала. На мене накинулись колеги. Чула крики: “Принесiть води, викличте “швидку”. Тримайте її, тримайте”. I останнє: “Надiє Iванiвно, тут нiкого немає, хто вас налякав?” А далi настала темрява.

Отямилась в лiкарнянiй палатi. Як дiзналась згодом, то була психiатрична лiкарня i я пролежала без тями три днi. Розмови з лiкарем, крапельницi – i знову забуття. Так тривало мiсяць. А коли мене виписали, я зрозумiла, що мушу поїхати на могилу до маленького Данила, свiчку поставити.

Мiсце те шукала довго, бо хлопчика поховали не на мiському цвинтарi, а в селищi, звiдки його мама походила. Але все ж знайшла. Стояла бiля маленького пам’ятника – мармурового янгола – i вперше в життi оплакувала цю чужу дитинку, яка через мене пiшла на той свiт. А коли подивилась на могилу поруч, у мене ледь не зупинилось серце: “Костюк Петро Миронович, 2 сiчня 1969 — 3 вересня 2004”. Батько цього хлопчика помер через два роки пiсля загибелi сина! То хто ж тодi ходив за мною?!

“Ти не лише дитину вбила, а й себе”

– Помолимось за душi рабiв Божих Данила i Петра? – повернув мене до тями чоловiчий голос. – Сьогоднi роковини у Петра, а родичiв немає у Костюкiв. Вдова з донькою до Iталiї виїхала, батьки померли. Така родина була гарна, а нiкого вже немає. Бiдолашний Петро, мир його душi… Не пережив вiн смертi сина, у 35 рокiв вiд iнфаркту помер. Добре, жiнко, що ти прийшла пом’янути померлого. Але я тебе не знаю. Ти родичка йому чи знайома?

Загрузка...

– Я… я – вбивця.

I я розповiла священиковi все, що сталося того фатального дня. Отець Євген вислухав мовчки, жодного разу не перебиваючи. А потiм сказав:

– Знаєш, ти не лише дитину вбила, а й себе. Це повна катастрофа твоєї душi! Тiшся, що Господь дав тобi порятунок. Було б дуже зле, якби пiсля вбивства дитини ти й надалi могла спокiйно насолоджуватись життям. Можливо, батько того вбитого хлопчика став не мучителем, не “демоном помсти”, як ти кажеш, а янголом-спасителем!

Пiсля цих слiв я вже не могла стояти на ногах. Опустилась на землю, схилилась на могилу Данилка, i важке ридання вирвалось з моїх грудей. “Господи, прости мене! Данилку, Петре, я винна, винна!” – вила я. А отець
Євген i не думав мене заспокоювати. Не знаю, скiльки часу минуло, здається, цiла вiчнiсть. Заспокоївшись, я встала i подивилась просто в очi священиковi:

– Отче, що менi робити? Як далi жити?

– Це тобi вирiшувати. Прислухайся до свого серця, до знакiв, якi посилає Всевишнiй. Знаєш, у життi не буває випадкових збiгiв. Вчинки, помисли так чи iнакше виводять людину на той чи iнший шлях. Те, що ми з тобою нинi зустрiлись бiля могил твоїх жертв, – хiба ж випадковiсть?

Менi здалося, що сумне i суворе обличчя отця Євгена на якусь мить просвiтлiло, в кутиках вуст з’явилась усмiшка. А потiм вiн повернувся i швидко покрокував у напрямку церкви, що виднiлась на пагорбi.

За тиждень я стояла у тiй церквi перед священиком:

– Отче, висповiдайте мене.

– Добре. А коли ти сповiдалась востаннє?

– Не пригадую… Здається, десять рокiв тому, коли шлюб брала.

Наша розмова була довгою i болiсною. Наприкiнцi я сказала:

– От я думаю… Раз я вбила чужу дитину, то мушу спокутувати грiх добрими справами для знедолених дiтей. Може, у вас тут є якись iнтернат чи притулок, я б грошей дала.

– Сиротинець у нас справдi є. Але ти ж вiдкупитись грiшми хочеш вiд свого грiха. Повiр, не допоможе. Гадаєш, тi дiтки тiльки їжi й одягу потребують? Вони любовi хочуть. У твоєму серцi вона є? Ти можеш подiлитися нею з ними?

“Грiшми не вiдкупишся” Так з легкої руки отця Євгена я стала волонтеркою у сиротинцi. Вiн привiв мене до директора, познайомив. I дiти, i вихователi прийняли мене з радiстю. Я допомагала влаштовувати дитячi свята, ставила з дiтками вистави. А за якийсь час згадала, що в школi ходила на гурток з виготовлення м’яких
iграшок. Накупила марiалiв для шиття, принесла в iнтернат. Бачили б ви, як загорiлись дитячi оченята.

Отi години, коли сидимо з ними за працею, видаються менi найщасливiшими. От Оленка пiдiшла, аби викрiйку їй пiдправила, а сама тулиться, нiби ненароком, плеча мого торкається. Хвалю її, гладжу по голiвцi… А сама ледь не плачу. А Василько не вмiє голки тримати, але так старається пошити собi кумедного песика! I того хлопчика обiймаю, пригортаю. Мої вихованцi тiшаться, що добра тiтонька придiляє їм стiльки часу, розповiдає веселi байки. I не знають, що дають менi сили, аби я могла жити далi.

Чи стала я за цей час щасливою? Якби ж то! Ночами я прокидаюсь вiд жахливому сну, в якому чую скрегiт гальм й удар машини об дитяче тiльце… Плачу, молюся. А ще приходить до мене Данилко, усмiхнений i здоровий. Йду на могилу, запалюю свiчку, прошу: “Я знаю, хлопчику, що нема менi прощення за мiй грiх. Але так боляче жити, мов у пеклi, ще в цьому життi. Допоможи менi, будь ласка, врятуй вiд божевiлля”.

Допомагає! Я вiдчуваю, що стала iншою людиною, а це – головне. Бiльше не ходжу до лiкарiв, не вживаю медикаментiв. Але при цьому не тремчу вiд постiйного жаху перед тим, що Бог покарає за грiх мою дитину. На все Його воля. Чи не тому я перестала бачити на вулицi Петра з його докiрливим поглядом?.. Знаю, що нинi стою на порозi нового життя. I так багато хочеться менi зробити доброго, гарного!

Спитаєте, а що Володя на моє нове заняття? Каже: “Якщо та “арт-терапiя” йде тобi на користь, то можеш їздити до своїх сирiток”. Що маю йому на те заперечити? Намагалась пояснити, що якби не намовив мене десять рокiв тому уникнути правосуддя, то, може, i душа моя б не була такою хворою. Нi, вiн цього не хоче розумiти.

Читайте також: Сповідь: Несу цей грiх через усе життя

Щиро кажучи, маю велике бажання забрати сина i пiти вiд чоловiка. Але отець Євген каже, аби не поспiшала. Мовляв, душа Володi теж потребує зцiлення. Що ж, може чоловiк подивиться, як я змiнилась, як тепер живу, i зрозумiє все. I тiльки тодi вiн матиме шанс на зцiлення. Я в це вiрю. А як нi – розiйдемось. Бо в моєму новому життi бiльше немає мiсця для байдужостi, зла, холодного цинiзму.

А ще я усвiдомила найважливiше: не може людина почати нормальне життя, коли на нiй тяжкий грiх каменем лежить. Тiльки каяття, очищення дає нам змогу жити по-новому. Дякувати Богу, що я це зрозумiла.

Надiя Л., 31 рiк

За матеріалами видання “Жіночий Порадник”

Реклама

Реклама

Related Post

facebook