Дозвілля
Гарем мого чоловіка: живемо всі під одним дахом

Я вийшла заміж за Петра у 20, йому на той час було 26. Я вчилася на четвертому курсі університету, опановувала англійську і французьку. А Петро, здобувши технічну та економічну освіту й одержавши трохи грошей від заможного батька, заснував власну компанію у сфері програмування і комп’ютерних технологій.

Жили ми дуже заможно. Чоловік натрапив на “золоту жилу”. Він у мене хлопець із головою: і фахівець добрий, і бізнесмен спритний. Вже за два роки ми переїхали у триповерховий будинок за містом. Обставили його гарно: італійські меблі, кожна кімната у своєму особливому стилі, у вітальні мармуровий камін. Я просто кайфувала, закладаючи разом із дизайнером і робітниками клумби, висаджуючи фруктові дерева та кущі. Ми облаштували величезну терасу, майданчик з гойдалками, зробили два басейни біля будинку: великий для дорослих і маленький — для діток. Адже на той час я була вагітна — мали народитися хлопчики-близнюки, і ми мріяли, як вони бавитимуться у дворі. А ще ми з чоловіком мали по автівці: у нього “Мерседес”, у мене – “Тойота”.

Щороку прибутки компанії зростали. Народились Назарко і Максим, я взяла няню, але на роботу не пішла. Взагалі, я ніколи у своєму житті жодного дня не працювала десь офіційно. Задля цікавості перекладала оповідання і статті для сайтів, щоб мови не забути. Платили, я так розумію, непогано. Але хіба ж то гроші у порівнянні з тим, що давав мені Петро? Вони накопичувались на моїй банківській картці, і я навіть не зазирала у неї.

Реклама

“У нас любов, а ви — ніхто!”

Це сталося рівно через десять років після нашого одруження. Одного літнього сонячного ранку біля моєї брами з’явилося худеньке дівчисько з округлим животиком.

– Мене звуть Олеся, – заявила вона. – Я вагітна від вашого чоловіка. Він йде від вас, і ми одружуємось.

– Заходь! – запросила її до хати.

Сказати, що я була вражена, це не сказати нічого. Але я завжди вміла опанувати себе в непростиїх ситуаціях. Дівчина сміливо зайшла до вітальні, вмостилася у кріслі. Я запропонувала їй каву. Вона сказала, що у її стані краще б випити соку. Я, не моргнувши оком, вичавила яблучно-морквяний фреш у склянку й люб’язно пригостила гостю. Вона трималась виклично. Я вдавала, що мене анітрохи не дивує її візит.

– У вас немає шансів, – Олеся дивилась мені просто в очі. – Я молода й гарна. Ви теж гарні, але мені 18, а ви старі, вам уже 30. Петро буде зі мною! У нас любов, а ви -ніхто!

– Не факт, – парирувала я. – Він прикипів душею до мене і дітей. Якби хотів піти, то зробив би це відразу. А ти, я бачу, на п’ятому… ні, мабуть, вже на шостому місяці, так? То чого ж він зволікає, не подає на розлучення Думаю, мій чоловік не хотів цієї дитини. І тебе не любив. Розважився кілька разів після чарки–другої, а ти собі щось там надумала. А тут – маєш, сюрприз! Так все було, Олесю?

Вона мовчала. Потім опустила очі. Розплакалась і вибігла з мого будинку. Я не тримала.

Коли вона пішла, тоді вже і я дала волю сльозам. Господи, як же боляче, як міг Петро так вчинити зі мною Ну чого йому ще бракувало, ми ж так добре жили! Перша думка — вигнати його геть. Але як виженеш чоловіка з його власного будинку? Доведеться продати, купити менший для себе і синів, а Петрові – квартиру. А у мене тут троянди в саду, вишні, навіть фігове дерево вперше зацвіло в оранжереї цього року… І що, відмовитись від цього всього?! Гаразд, послухаю, що скаже мені Петро.

– Хто така Олеся й чому ти не сказав, що матимеш дитину на стороні? – прямо запитала я Петра увечері, коли він повернувся з роботи. Чоловік почервонів, аж піт на чолів виступив:

– Звідки ти знаєш?

Реклама

– Вона була тут вранці.

Нелегка це була розмова. Але врешті чоловік розповів, що Олеся – студентка, влаштувалась на їхню фірму секретаркою рік тому. Прихала зі села вчитися до міста. Батьків нема, виховувала її тітка.

– То ти справді думаєш з нею одружитись? – питаю.

– Ні, звісно ж, ні! Я люблю тебе й дітей. У мене не було з нею нічого серйозного, розумієш? Ну так, три чи чотири рази… Сам не розумію, як це сталося. Нелю, пробач! Дам їй грошей…

– А де Олеся живе?

– У гуртожитку.

– То ти допустиш, щоб твоя дитина жила у студентському гуртожитку?

– Ну… Ні, мабуть, ні. Що, купити їй квартиру? Гаразд, я куплю.

Вірите, мені хотілося застрелити мого чоловіка. Олеся, можливо, ще та штучка. Але воно молоде й зелене, дурне, до того ж – сирота. Ну надумала хапнути собі заможного “татуся”, а хто ж не хоче? Але чим думаєш ти, дорослий дядько, коли спокушаєш сироту? Де твоя відповідальність за ту дівчину й дитину, яку вона носить? Я вийшла з кімнати, гримнувши дверима.

Тиждень з чоловіком не розмовляла, хоча він на колінах приповзав і просив прощення. А на восьмий день, у неділю, розбудила чоловіка і сказала:

– Збирайся, їдемо по Олесю. Я обладнаю їй кімнату на другому поверсі. Буде жити там з дитиною якийсь час. А далі щось вирішимо.

Петро дивився на мене виряченими очима:

– Ти при своєму розумі?!

– А що, ти вважаєш за краще залишити своє дитя з 18-річною дурепою, яка ще сама в ляльки недавно бавилась? Навчання, недоспані ночі, косі погляди родичів: “Нагуляла байстрюка!” А якщо вона руки на себе накладе в розпачі, як ти житимеш із цим? Я ж бачила її – не дівча, а згусток нервів.

– Поїхали! – коротко кинув чоловік.

Помічниця й подруга

Олеся народила здорового гарного хлопчика, Володю. Ми сказали нашим старшим синам, що вона племінниця тата, сирота. Тому ми мусимо її прихистити. Назарко й Максим радо бавили меншого братика. Я теж допомагала молодій мамі доглядати маля. І якось так сталося, що ми дуже зблизились із коханкою мого чоловіка.

Вона сприймала мене радше як маму або старшу сестру, а не як суперницю. Я намагалась не думати про те, що було у неї з моїм чоловіком. Але я помітила, як вона поглядає на мого Петра. З болем і жалем. З надією спіймати його погляд. Слова зайвого не скаже. Тікає до своєї кімнати, коли він заходить у хол чи на кухню. “Любить його, – зрозуміла я. – Бідна дівчинка…”

А що ж Петро? Він, як і більшість заклопотаних справами чоловіків, не дуже переймався моїми й Олесиними печалями. На першому місці в нього завжди була робота, він жив нею. А дружина, діти – це вже пізніше. Не можу сказати, щоб він нас не любив. Але по-своєму, як умів.

Якось, коли діти поснули, ми утрьох допізна засиділись у вітальні за келихом вина й розмовою. Вперше говорили невимушено, сміялись. Потім Олеся пішла до себе. а ми з Петром – до спальні. І тут вперше у житті, коли дійшло до інтиму, його спіткала невдача. Чоловік знітився, запанікував: “Вибач, це від алкоголю і перевтоми”. Я просо усміхнулась: “Не виправдовуйся, іди до Олесі. Сьогодні ти хочеш її. Я знаю. А завтра прийдеш до мене”. Петро пильно глянув на мене, а тоді сказав: “Гаразд, дякую”. Накинув халат і вийшов зі спальні. А я зручно вмостилась на ліжку й солодко заснула.

Минали роки, Володя вже до першого класу пішов. Олеся закінчила свій інститут і, як і я, працювала удома – створювала сайти для замовників. Вона так і залишилась з нами. Усім так було добре. Володя ріс з братиками, у мене була подруга й помічниця. Ми обидві любили того самого чоловіка. А він любив нас обох, але кожну – по-різному. Таке буває…

Перше кохання не забувається

– Петро нас зраджує! – на Олесиних очах бриніли сльози.

– Чому ти так думаєш?

– Коростень… Він шість разів за останні три місця їздив у це місто. Я перевірила його GPRS. Що він там забув? Це не Київ, не Варшава, не Берлін. Ми не маємо бізнесових інтересів у Коростені, це смішно…

І знову – розмова з чоловіком. І знову він червоніє, пітніє і зізнається, що так, це інша жінка. Таміла. Перше кохання. Познайомились в Одесі, сімнадцятирічними. В обох це був перший у житті секс. Потім роз’їхались, загубили одне одного. А Таміла народила дівчинку, Оксану. І от через 25 років Таміла знайшла мого чоловіка через соцмережі. Сказала про дитину. Нічого не просила, не вимагала, хоча живе досить бідно. Він поїхав, бо хотів побачити доньку. Виявилось, торік Оксана травмувала хребет, катаючись на лижах. Тепер в інвалідному візку, але лікарі дають надію – потрібна операція.

– Знаєш, Таміла так ніколи не вийшла заміж, – із сумом сказав Петро. – Каже, не зустріла когось кращого за мене. А я дивлюсь на неї й бачу ту ж саму 17-річну дівчинку. Так, ніби й не було 25 років. Мозком усвідомлюю, що переді мною доросла жінка, а серцем не збагну: чому ж вона не змінилася? Мене тягне до неї, я просто божеволію…

– Тому що це любов! – у розпачі вигукнула Олеся. – Перше кохання не забувається. Тому що активуються гормони й ті самі ділянки в головному мозку – я в інтернеті про це читала. О Господи, Петре, невже ти покинеш нас?

– Не покине, – відповіла я замість Петра. – Вези сюди свою Тамілу. І Оксану теж. Знайдемо для твоєї доньки лікаря, поставимо на ноги.

А розкидати дітей по світу — краще?

Сусіди думають, що я і Петро — подружжя. Олеся – племінниця Петра, а Таміла – його сестра, мама Олесі. Вони вважають Петра шляхетним, бо не кидає самотніх родичок із дітьми, забезпечує їх. І всі заздрять нашій родині. Кажуть, що ми дружні, працьовиті, ніколи не сваримося й завжди приємно зайти в наш дім, де лунає дитячий сміх.

“Ви живете, як мусульмани, – сказав мені священик на сповіді. – Для християнина три дружини – це гріх!”

Так, розумію. Проте, хіба розкидати своїх дітей по світу – не гріх? А викидати жінку, мов сміття, бо закохався в іншу – краще? А ховатися по закутках із чужим чоловіком чи дружиною, а на людях вдавати, що ти порядний сім’янин?

От брат Петра вже втретє розлучився, має п’ятьох дітей від різних дружин, усіх в різних містах. І вділяє їм аліменти з панської ласки раз на місяць. Та й батько Петра був двічі одружений. Ну генетика у них, мабуть, така, замало однієї жінки. Бо потребують свіжих емоцій, почуттів, новизни у сексі. Я не кажу, що
це правильно. Але тисячі чоловіків – особливо успішних і гарних – і є такими, полігамними! От і намагаємось ми відбити одна в одної свій ідеал. Така правда життя. А я свій шлюб зруйнувати не дала. І зламати життя Олесі не дозволила. І Тамілу витягнула із біди. То що я поганого зробила? І що поганого робить
Петро?

Я знаю, ви мене засудите. Але чому, коли чоловік кидає дружину з дітьми і йде до іншої, – це погано, але нормально і законно; а якщо він живе з ними під одним дахом і піклується про кожну – це збочення? А може, деяким чоловікам справді варто дозволити мати кількох дружин? Натомість усяким п’яницям і ледарям взагалі заборонити одружуватись?

Я для Петра – жінка-подруга, яка завжди зрозуміє й підтримає у скрутну хвилину. Олеся – втілення ніжності й молодості. Таміла – перша, неповторна. Нікого він не розлюбив, не викреслив із життя. І кожна з нас щиро та віддано любить Петра, бо кращого – немає. А діти знають, що таке батьківська турбота й увага. Така в нас сім’я.

То кому гірше від того, що мій Петро має гарем? Кажіть, що хочете. Але ми щасливі.

Читайте також:ОСЬ ЦЕ НОВИНА: МЕЛАНІЯ ТРАМП ВІДМОВИЛАСЯ ЖИТИ В БІЛОМУ ДОМІ (ФОТО)

Джерело.

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post