Без рубрики
Діти у Миколая просять пачку гречки й олію

12 Миколаїв розвезли подарунки дітям Городоцького району Львівщини у неділю, напередодні 19 грудня. Це свято у Західній Україні – улюблене. За традицією, святий Миколай приносить уночі подарунки. Щоб діти із бідних сімей не лишилися без свята, місцеві волонтери з листопада збирали дитячі листи до святого через учителів, працівників сільрад.

Близько 11 год. зустрічаюся із меценатом 43-річним Тарасом Елейком на ринку вул. Виговського у Львові. Докупляє шість борід і перук. Каже, Миколаїв додалося цього року. Платить 670 грн, рушаємо разом у місто Городок.

– Розпочалося все років 20 тому, – розповідає дорогою Тарас. Родом із Городоцького району. Зараз мешкає у Львові. – Якось мені показали дитячі листи до Миколая, які зібрали монашки. Я узяв одного і купив усе, що дитина просила. Завіз у монастир. Наступного року поїхав у сиротинець та просив, щоб діти написали листи. Далі почав придивлятися до дітлахів просто на вулиці. Сидиш у кафе, а він підходить: “Дядінька, дайте на хліб”. Я грошей не давав, садив, годував і розпитував про батьків. Просив показати дорогу додому. Там затарував холодильник усім необхідним. Якщо дому не було, повідомляв різні управління. Згодом познайомився з начальником відділу освіти Городоцького району. Просив давати списки дітей, які потребують допомоги.

Заднє сидіння автомобіля закладене пакунками. На пакетах підписи родин. 21 лист із 163, що зібрав Тарас через знайомих, узяли інші доброчинці. Решту готував сам.

Доїжджаємо у Городок за півгодини. У приміщенні Будинку спорту і молоді чоловіки у теплих куртках та шапках завзято пакують подарунки. На вулиці стоять їхні авто.

– На забудь покласти зошити, – показує одному Христина Хлопіцька. Вона – місцева вчителька. – З кожним роком бідність стає усе більш помітною, – пояснює. – Діти просять ручки і зошити. А на горілку у батьків завжди гроші знайдуться. Приходить у магазин багатодітна, бере пляшку, закуску й одне морозиво на п’ятьох дітей, – розповідає.

Тарас висипає на підлогу два ящики дитячого взуття. Купляв сам. Миколаї перебирають списки, додають до пакунків за розмірами.

– Одяг завжди просили, – говорить меценат. – Але в останні роки вже простять спідню білизну, колготки. А найбільше душа болить, коли читаєш у листі: “І якщо можна пачку гречки, маргарин і олію”. Ти розумієш, що гречка для цієї дитини є чимось надзвичайним. І що в її батьків немає грошей навіть на олію.

Близько 13.00 пакунки готові. Виносять у багажники авто. Чоловіки п’ють каву. Елейко витягує бороди, перуки, священичі фелони і шапки. Їх надав священник-волонтер отець Орест. Чоловіки одягають це поверх курток. Церковні митри злітають з голів і котяться під авто. Перуки розвіваються на вітрі. Бороди на гумці не налазять на голови. Через 15 хв. усі готові.

– Чекайте, – гукає Тарас, – нікуди не рухаємося. Має прийти священик і поблагословити усіх.

У подвір’я в’їжджає білий бус. Виходить священик у чорному та хлопець зі свяченою водою, кропилом. Отець усміхається із вигляду Миколаїв, але одразу стає серйозним.

– Добро має одну властивість, – звертається до них. – Коли його починаєш робити, то вже не можеш спинитися. Хай вас Бог благословить на щедрі діла і через ваші руки багато дітей навчаться у майбутньому робити добро. Ваша справа не є справою одного дня”, – хрестить і кропить водою. Усі роз’їжджаються. У кількох Миколаїв поруч в авто сідають їхні дружини за помічників.

– Коли я працював сам, на розвіз мені йшов тиждень, – каже Елейко. – Пізніше працівники відділу освіти допомагали пакувати. Директори шкіл, депутати райради – розвозити. Зараз маю багато однодумців.

Чоловік прибирає штучну бороду, що забилася до рота, і набирає номер. Просить депутата із села Повітне виїхати на трасу і провести по селу. Через 10 хв. біля каплиці поперед нас вискакує темно-синій позашляховик, їдемо за ним. Звертаємо у перший поворот в польову дорогу над річкою.

– Старша – Анастасія, молодша – Марта, – у родині дві дівчинки, Тарас нагадує собі під ніс їхні імена і заглядає в автомобільне дзеркало, чи не сповзла шапка.

Депутат попереду зупиняється біля старого будинку на 4 квартири. Іде всередину і згодом виходить із дівчинкою та її татом. Той засоромлений, просить не іти до хати. Елейко кладе у червоний мішок підписані пакети для цієї родини. Просто біля фіртки присідає до малої, гладить по голові. Питає, де сестричка.

– Вона із вчителькою поїхала у цирк, – відповідає Марта. Їй років 8.

– А чи знаєш ти вірша, молитву?, – лагідно питає Миколай.

Дитина без зупинки голосно розповідає вірш про Україну й “Отче наш”. Миколай бере малу за руку і таки йде до хати.

Загрузка...

У квартирі темно і сильно накурено. Посеред коридору лежить старша жінка. Вона п’яна і не може встати. Це бабуся дівчат. Син намагається підняти її. Та не хоче. Дівчинка жваво вбігає у хату. Там виглядає мама із червоним лицем. Закутана в теплу куртку поверх домашнього халата та штанів. Від неї тхне алкоголем. Батько просить не фотографувати. З іншої кімнати матом кричить чоловік старої. Чути, що також п’яний.

– Ти була чемна, то ось тобі подарунки, – каже Тарас і витягує з червоного мішка взуття, светр, розмальовки, олівці, мандарини, цукерки. – А мама твоя зовсім нечемна, тому їй Миколай нічого не приніс, – сердито дивиться на п’яну жінку років 30-ти.

– Та йо-ой, шо ти кажеш, ану покажися, чий ти?, – тішиться жінка і простягає руки до бороди, намагається зняти її та вішається в обійми Миколаю. На принесене взуття і одяг не звертає уваги. Дівчинка тим часом на брудній долівці приміряє чобітки. Батько стоїть осторонь, похилив голову. Хата завалено непотребом, немитим посудом.

– До мами треба нагая, тут уже просьби не поможуть, – пояснює депутат. Виходимо на свіже повітря.

Тарас нервово кидає мішок у багажник та сідає за кермо, видно що схвильований. Підбігає господар хати. Він один з родини сьогодні – тверезий.

– Ми вам дякуємо. То так ви попали просто нині, так не завжди буває, чесно, – виправдовується за дружину.

– Добре. Не забудьте віддати старшій дитині подарунок, – сердито говорить Тарас Елейко. – І ось іще, – обертається на заднє сидіння, подає паперовий ящик тістечок. – Візьміть.

Чоловік зніяковіло проводжає поглядом дві іномарки, що від’їжджають від його хвіртки.

– Ось так. Учителі прикривають, що у класах є такі діти. Щоб не погіршувати статистику успішності. Соціальні служби очі закривають, щоб ця мама їх не кляла. А яке майбутнє у цих двох дівчаток? Або ще пару років і втечуть із такого дому. Або зневіряться в цьому житті і стануть такими самими, – каже бородань за кермом і решту дороги до наступної хати мовчить.

Тут у дворі зустрічає ціла родина. Дві молоді мами із двома дітьми кожна. Малюки охайні, у домі нові двері, багато килимів. Одна з жінок фотографує Миколая на смартфон. Він приніс дітям взуття.

– І таке буває, – пояснює доброчинець після відвідин. – Ти попросиш учителів дати список незабезпечених. Так вони своїх знайомих дадуть. Просиш сільського голову – а він не подумає, хто справді потребує. А дасть за довідками – одиноких матерів, багатодітних. Йому байдуже, що вони забезпечена родина. В усвідомленні людей ще Радянський Союз – що це приходить Дід Мороз із управління освіти. Буває, приходиш до такої родини, що сама може узяти кілька листів із інтернату і купити дітям. – Тарас ставить позначку у списку. – Краще зосередитися на потребуючих наступного року, а не умовно малозабезпечених, – пояснює.

Закуреною снігом дорогою прямуємо до траси в наступні села. У списку ще Суховоля, Заверешиця, Зушиці, Керниця, Мавковичі, Артищів, Калинка, Черляни, Родатичі, Бар, Милятин. Це – ще 22 родини. Телефонують напарники.

– Отче Миколаю, як ваші справи? Ми вже завершуємо, – чути у гучномовцю.

– Добре, святий чоловіче, маємо провыдника, рухаємося швидко.

– В добру путь.

Надворі темніє. Меценат планує справитися до 23.00.

– Минулого року приїхав додому о 3-й ночі. Мої діти не спали, чекали тата, – усміхається.

Запитую, якою має бути роль держави у таких родинах.

– Насправді покращення є, я його бачу, – говорить Елейко. – Будинок дитини на Антоновича у Львові в 1993 році сумішей для годування малюків просив. Зараз майже нічого не потребує, хіба підгузків. У Винниках біля Львова є школа-інтернат, яка була колись просто страшною. Зараз туди прийшли молоді люди, які добре забезпечені і не потребують викрутасыв із грішми з відділу освіти. Із дітьми вони працюють як із партнерами. Тепер мої діти там вчаться.

Безробіття в Городоцькому районі велике?

– Роботу знайти не важко. Підприємств безліч. Інша справа, що некваліфіковані роботяги отримують плату щодня. Увечері купив пляшку, закуску і вже зранку на роботу не вийшов. Така проблема була колись у копанках на Сході, зараз у нас.

Зарплати мають бути не принизливими, як і прожитковий мінімум. 300 доларів – норма. Відрахування з цих зарплат треба зменшити, але змусити чесно платити усіх, зверху до низу. Менші податки – більше платників. Необхідно кардинально змінити фіскальну систему на зразок американської. Декларувати видатки – ось що важливо! Це буде сильним ударом по корупції та в рази збільшить довіру до державних інституцій. Зараз люди почали масово забирати трудові в роботодавців, щоби не платити відрахувань і отримувати субсидії. Якщо у тебе вся родина безробітна – звідки в тебе авто, ремонт, телефон дорогий? Заробітки, підробітки, торгівля – все одно плати податок. Цього досить, щоб дати безробітним і багатодітним справді гідну допомогу. Без цього не обійтися. А біржа праці має шукати роботу, а не видавати довідки для субсидій.

Автор: Леся МЕЖВА

Читайте також:  У Кременчуці дворічний малюк випив Domestos

Джерело.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook