Політика
Чи потрібна Україні посада президента?

У 2013 році німецький політолог Андреас Умланд писав, що кожен наступний український президент є гіршим за попереднього: Кучма – гірше за Кравчука, Ющенко – гірше за Кучму, Янукович – гірше за Ющенка. На думку багатьох, Порошенко є гіршим за Януковича, а, отже, закономірність, помічена Умландом, отримує підтвердження, пише 24канал

Втім, всі ці люди, продовжує він, – не винні: вони раби системи, що склалася. А система, чи то пак президентська форма правління, є вкрай небезпечною для молодих демократій. Якщо взагалі не смертельною, наголошує Умланд.

Як все починалося

Реклама

Посада президента України була започаткована 5 липня 1991 року – ще до набуття республікою незалежності. Тоді ж до Конституції УРСР 1978 року були внесені відповідні зміни. Є думка, що створення президентського крісла зумовила відсутність монолітності у тодішній Верховній Раді. І хоча після виборів 1990 року мейнстримом парламенту продовжувала бути комуністична більшість (група “239”), їй вже серйозно опонували націонал-демократичні сили, чиї представники потрапили до законодавчого органу. Ідеологічні суперники сподівалися отримати перевагу у вигляді “своєї” людини на чолі держави. Президент, таким чином, мусив бути одночасно і суб’єктом, і об’єктом впливу – з боку тих сил, котрі привели його до влади.

Від самого початку фігура президента була наділена значними повноваженнями. Настільки значними, що це викликало політичну кризу 1995 року, яка завершилася підписанням “Конституційного договору”, тобто перемир’ям між вулицями Банковою та Грушевського. Тодішній парламент в особі Олександра Мороза побоювався диктатури Леоніда Кучми та одноосібного ухвалення ним рішень. І все таки в результаті “Конституційного договору” Україна отримала “сильного” президента та “слабкого” прем’єра. Договір проіснував до 28 червня 1996 року і утратив чинність у зв’язку з прийняттям нової Конституції. А вона законсервувала наявний на той момент статус-кво – президент так і залишився “сильним” гравцем.

Пізніше була політична реформа 2004 року, котра перерозподілила повноваження президента та парламенту на користь останнього, а також додала ваги голові уряду. Реформу цю скасував Віктор Янукович – у 2010 році Україна повернулася до редакції Конституції 1996 року. Але ще через чотири роки сталася Революція Гідності, котра в свою чергу відновила дію положень 2004 року. А у 2014-му Петро Порошенко запропонував свої зміни до Конституції – зміни, котрі однозначно посилюють президентську вертикаль. Серед них: скасування інституту губернаторів та введення “представників президента”, скасування імперативного мандату та формування парламентської коаліції на основі “індивідуального членства”, посилення впливу президента та силовий блок тощо.

Ставши президентом, Петро Порошенко запропонував свої зміни до Конституції, які – у випадку ухвалення – підсилять його позиції

Всі ці зміни не прийняті і, можливо, не будуть прийняті ніколи, проте бажання чинного президента посилити свою й без того чималу владу є очевидним. Власне, майже кожен з українських керманичів починав зі спроб “застовпити” за собою увесь кейс отриманих повноважень, а при можливості – посилити їх у рази. Про це ми вже писали нещодавно. І щоб не повторюватися, процитуємо американського професора політології Стівена Фіша, котрий сказав: “Чим сильніша законодавча влада, тим сильніша демократія”. Це означає те, що Україні вартувало б перенести акцент на вивищення парламенту і применшення апетитів президента. Адже щоб рівнятися на США, де президентська влада є дуже сильною, нашій ювенільній демократії треба ще трохи підрости.

Чому у нас не так, як у США?

Сполученим Штатам міцна постать президента не шкодить. Але є певні нюанси. Так, президент Сполучених Штатів є цілковито незалежним від Конгресу, а Конгрес – від президента. Ані президент не може розпустити Конгрес, ані Конгрес не може відправити у відставку найвищих посадових осіб виконавчої влади, яких пропонує президент. Однак Конгрес суворо наглядає за дотриманням законності з боку чиновників, яких висуває президент, а верхня палата Конгресу (Сенат) має право відхилити ці кандидатури під час їх розгляду.

Крім цього, президент США де-факто виконує й функцію прем’єр-міністра, а також командуючого військом, яке підпорядковано йому напряму. Але Конгрес вирішує, в якому обсязі фінансувати це військо; також усі міжнародні договори, підписані президентом, мають пройти процедуру схвалення у Сенаті. Саме під тиском обох палат Конгресу, а також Верховного Суду США, преси і громадськості був змушений свого часу подати у відставку Річард Ніксон. Його було звинувачено у прослуховуванні опозиційних політиків і наступних спробах зам’яти цей скандал.

Щоб мати такий рівень самоорганізації та взаємодії законодавчої і судової гілки влади у випадку правопорушень з боку президента, Україні варто впровадити у себе цілком незалежне судочинство, а також продемонструвати зовсім іншу якість парламентаризму. А не витрачати бюджетні мільйони на керований та заангажований суд. І не обирати парламент, куди за закритими партійними списками і за викупленими заздалегідь мажоритарними округами потрапляють персони, далекі від державних інтересів.

Система стримувань та противаг, подібна до американської, у нас, на жаль, відсутня. По цей час єдиним справді дієвим методом впливу на владу був і залишається Майдан. Але це винятковий сценарій, ми ж говоримо про повсякденні реалії – зокрема, про те, що суд і парламент в Україні виглядають сьогодні ментально незрілими, а це означає, що давати в руки українського правителя такі повноваження, які має американський президент, є вкрай небезпечним.

Тим часом іншу систему розподілу влади демонструє парламентська Федеративна Республіка Німеччина. Оскільки для України більш значимою та помітною є діяльність Ангели Меркель, впроваджується думка про те, що в Німеччині першу скрипку грає канцлер, а президент виконує другорядну роль. Але це не так, бо робота, яку виконує німецький президент, є важливою та необхідною. Якщо говорити зовсім спрощено, то він наглядає за тим, як дотримуються в країні принципи місцевого самоврядування (недарма повна назва цієї посади – “федеральний президент”). Він затверджує на посаді федеральних суддів, службовців, “силовиків” тощо.

Загрузка...

Крім цього, німецький президент також виконує функції конституційного суду, здійснюючи загальний контроль за діяльністю законодавчої гілки влади. Плюс представляє країну на міжнародній арені, залишаючи канцлеру усі турботи по керівництву виконавчою владою. Для України це міг би бути цілком прийнятний варіант, хоча зараз складно уявити такого українського президента, котрий не намагався би ламати через коліно уряд, або – навпаки – уявити собі німецький Бундестаг, котрий починає війну з президентом, переформатовуючи фракції і нарощуючи свою опозиційність. Згадаємо ситуацію 2006-2007 рр., коли через “тушкування” фракції ПР, яка вже наближалася до 300 мандатів, президент Ющенко був змушений оголосити дострокові парламентські вибори.

Скасувати не можна залишити

Однак те, що всі гілки влади в Україні – і виконавча, і законодавча, і судова – не вміють або не хочуть грати за правилами, не означає, що ситуація має бути законсервована. Це розуміють й політики, залишені (принаймні, поки що) за бортом великої гри. Вони активно педалюють тему скасування президентської посади і цим компрометують її, адже їхня власна заангажованість в даному випадку очевидна.

У 2016 році подібну ідею озвучив Арсен Аваков – міністр МВС і представник відсунутого на маргінес “Народного фронту”. Тоді ж його підтримав і позафракційний нардеп Юрій Дерев’янко, депутат від партії “Воля”. Необхідно, казав Дерев’янко, “аби ми перейшли до парламентської республіки. Щоби статус президента мінімізували або скасували загалом”. Потрібно, щоб “щоб вся повнота відповідальності за дії виконавчої влади була на прем’єр-міністрі”, – зазначив він.

А вже в нинішньому році естафету перейняв депутат “Самопомочі” Семен Семенченко. Він заявив, що “можливо, для України краще буде взагалі скасувати цю (президентську, – “24”) посаду. Тому що паноптикум моральних виродків, які грабували Україну на посаді президента – реально вражає”. Як виявилося, Семенченко має однодумця в особі свого парламентського колеги та лідера партії “За життя” Вадима Рабіновича, котрий наполягає на тому, що “Україні ідеально підходить парламентська форма влади”.

Приходить президент, стає у влади, ніби нормальний, а потім його оточення навіює йому роками, що він – геніальний та безпомильний, і – все. В парламенті все ж живіша ситуація, тут більше руху: створюються коаліції, легше знайти противаги, більшість може перетворитися на меншість й навпаки,
– говорить Рабінович.

Він, як і Аваков, виступає за те, аби провести референдум, на якому вирішити долю президентської посади.

Тим часом з тих політиків, які мають реальні шанси позмагатися за президентське крісло, на тему ліквідації інституту президентства висловилася тільки Юлія Тимошенко. В 2016-му вона сказала наступне: “Я вважаю, що цей “іконостас” (всі, хто був главою держави, – “24”) є таким, що Україні слід робити висновки”. Виняток Тимошенко зробила лише для Кравчука, винісши його за дужки. В цілому ж до подібної пропозиції лідерка “Батьківщини” ставиться, за її словами, “позитивно”.

Юлія Тимошенко виступає і за, і проти скасування посади президента. Залежно від того, хто саме її обійматиме. Якщо вона сама – це принесе Україні певні дивіденди

Тут ж саму думку Тимошенко озвучувала й у 2010-му, програвши тодішні президентські вибори. Щоправда, на відміну від Авакова, Семенченка чи Дерев’янка, Юлія Володимирівна демонструє певну лабільність своєї позиції. На початку року вона, будучи запрошеною на один з телеефірів, висловила переконання у тому, що могла б завершити війну на Сході, якби була обрана президентом України. “Я просто впевнена в цьому”, – сказала вона. Відтак стає не зрозуміло, до якого ж з двох варіантів – лишати пост №1 чи скасовувати його – Тимошенко схиляється більше.

Однак всі ці міркування не наближають до остаточного висновку про те, чи потрібна нашій державі посада президента. Пошуки оптимального шляху впираються передусім у необхідність обрання якісно іншого парламенту, а це в свою чергу пов’язано з кардинальною зміною системи виборів. Іншими словами, питання лишається відкритим. Та чи надовго? Як казав у 2008-му Леонід Кучма, “сьогодні нам не подобається Ющенко, і ми скасовуємо посаду президента. Завтра нам сподобається який-небудь Гущенко, і що? Повернемо в Конституцію цю посаду? Від нас всього можна чекати”.

Леонід Кучма упевнений, що українці готові переписувати Конституцію то під Ющенка, то під “Глущенка”, а це не є позитивом

Те, що “чекати від нас можна всього” – все ж доволі обнадійлива нота, яка віщує зміни. А от чи на краще – покаже час.

Читайте також:В УКРАЇНІ НАЗРІВАЄ ЩЕ ОДНА, ПІСЛЯ ДНР І ЛНР, ПРОБЛЕМНА ТЕРИТОРІЯ

Реклама

Реклама

Реклама

Related Post

facebook