Історія

Чорнобиль-30: спогади, засвідчені архівами КДБ

Звісно, тоді навіть не йшлося про усвідомлення того, що це було життя у місті за 100 км від епіцентру однієї з наймасштабніших техногенних катастроф.

Згодом мої журналістські поїздки на ЧАЕС, до Прип’яті, у 30-кілометрову зону, інтерв’ю з ліквідаторами, із вдовами пожежників, які намагалися загасити вогонь на четвертому блоці ЧАЕС у перші години після вибуху, стали пошуком відповідей на питання, які з’явилися тоді, наприкінці весни-влітку 1986 року.

Від першого дня аварії і впродовж тривалого часу левова частка первинних даних щодо подій на ЧАЕС були засекречені: причини аварії на блоці №4, повні дані про характер та обсяги руйнувань, дані про склад суміші, викинутої під час вибуху, зведення про радіаційний фон у приміщенням ЧАЕС і у 30-км зоні, дані щодо опромінення персоналу станції та залучених будівельників та ліквідаторів, зведені дані про захворювання, навіть про фонд зарплати будівельного управління, яке опікувалося спорудженням “Саркофагу” над зруйнованим реактором.

Припускаю, що так само, як сама станція була напряму підпорядкована союзному міністерству енергетики у Москві, найцікавіші матеріали щодо аварії повинні зберігатися саме там. Але інформація, що залишилася в Україні, і до якої тепер є доступ, вражає.

Після того, як Україна здобула незалежність, було ухвалено закон, який забороняє засекречувати дані про екологічні катастрофи, проте він мало посприяв відкриттю інформації про Чорнобильську катастрофу. У 2006 році, через 20 років після Чорнобильської катастрофи, СБУ зняло гриф “секретно” з низки документів, пов’язаних із аварією. Проте повністю архіви КДБ-НКВС за 1917-1991 роки, зокрема, і ті, що стосуються ЧАЕС, були відкриті. Це відбулося завдяки закону про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917 – 1991 років, ухваленим рік тому, у квітні 2015 року.

Я отримала доступ до цих матеріалів 26 лютого 2016 року – рівно 30 років після того, як на XXVII з’їзді КПРС Михайло Горбачов оголосив про політику “гласности”, і одразу наштовхнулася на документ так само 30-ріної давнини: доповідну до 6-го Управління КДБ УРСР за 26 лютого 1986 року “про порушення технології будівельних робіт при спорудженні 5 енергоблоку Чорнобильської АЕС”. Його запуск був запланований на кінець 1986 року, але цього так і не сталося. Більше того, через 14 років, у грудні 2000 року я була свідком зупинення самої станції.

Ця доповідна була далеко не першим повідомлення про технічні негаразди на ЧАЕС. Документи з архіву СБУ, які мені вдалося проглянути, свідчать, що аварія, яка подавалося і сприймалася як велика раптова біда, насправді була цілком прогнозованою.

“Факти відходу від проектів”

АЕС “поблизу села Копачі” , як йдеться у першій доповідній КДБ про ЧАЕС, почали будувати у 1972 році. (Після аварії його повністю знесли бульдозерами. Як розповідала мені колишня мешканка Копачів, “це дуже дивне відчуття, знати, що місця, де ти народився і виріс, вже немає на землі”). За 5 років після початку будівництва починають з’являтися перші повідомлення “про систематичні порушення технології провадження будівельно-монтажних робіт” на ЧАЕС, введеної в експлуатацію у 1977-му.

У доповідній за вересень 1976 року йдеться про “загрозу зриву запуску 1-го енергоблоку АЕС”. Зауваження стосувалися як якості будівельних робіт, так і “низької інженерної підготовки середньої керівної ланки” працівників. Те саме продовжилося і на будівництві другого блоку.

“За оперативними даними, на окремих ділянках будівництва другого блоку Чорнобильської атомної електростанції (АЕС), мають місце факти відходу від проектів та порушення технологій ведення будівельних і монтажних робіт, що може призвести до аварій та нещасних випадків”, – йдеться у доповідній КДБ УРСР до ЦК КПУ від 17 січня 1979 року. А вже за місяць, у лютому того ж року, повідомляється про аварійну зупинку на 1-му блоці.

Про Прип’ять, де жили працівники ЧАЕС, часто говорили як про “місто-сад”, у якому зразково жили представники однієї з найромантичніших професій кінця ХХ сторіччя – атомники. Власне, так само про нього відгукувалися і всі його колишні жителі, із якими мені довелося спілкуватися. Проте із доповідних КДБ можна зробити висновок, що це не так, і що побут брав гору над романтикою і у Прип’яті.

“У 1979-1980 надійшло 136 індивідуальних і 3 колективних листи і заяви із скаргами на погані житлові умови… Крім того, колективного листа від імені 195 жінок було написано до обласного комітету профспілок, у якому висловлювалася прохання про будівництво в місті Прип’яті нового дитячого садочка”, – йдеться у довідці УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області від 26 серпня 1980 року.

Там же йдеться про те, як побутові проблеми впливають на “здачу” чергового блоку до чергового свята: “У зв’язку із тим, що колектив будівництва АЕС взяв зобов’язання здати третій блок станції до дня відкриття XXVI з’їзду КПРС, стали набирати додаткову кількість працівників. Розміщення їх у гуртожитках на зайнятих вже площах призвело до великого скупчення, а це, у свою чергу, зумовило антисанітарні умови”.

Загалом, за даними КДБ (доповідна за 16.10.1981), “за період експлуатації 1977-1981 рр. на атомній електростанції сталося 29 аварійних зупинок, із них 8 – з вини обслуговуючого персоналу, а решта – через різні технічні причини”.

“Що це означає?”

Перше повідомлення від УКДБ УРСР по м. Києву і Київській області до КДБ СРСР і КДБ УРСР (саме в такому порядку підпорядкування) надійшло від генерал-майора Бихова: “Під час аварії у приміщенні перебували 17 працівників зміни. 9 із них госпіталізовано, 4 працівники у тяжкому стані, один в реанімації. Пожежу локалізовано… Рівень радіації на території станції 20-25 мікрорентгенів на секунду (мкР/сек), в м. Прип’яті – 4-14 мікрорентгенів на секунду. У зв’язку з аварією зупинено 3-й енергоблок (1 і 2 енергоблоки працюють нормально). Станцію оточено”.

У повідомленні КДБ УРСР до КДБ СРСР того ж дня йдеться про те, що “станом на 15.00 26 квітня цього року радіаційна ситуація в районі аварії характеризується рівнем радіації гамма-часток у безпосередній близькості до епіцентру (вибуху) до 1000 мікрорентгенів на секунду, на території АЕС до 100, в окремих районах Прип’яті від 2 до 4 мікрорентгенів на секунду”.

Проте в інформаційному повідомленні від КДБ УРСР до ЦК КПУ за 28 квітня 1986 року інформацію вже трохи “відфільтрували”. Починається воно традиційно із даних про кількість іноземців, які перебувають на території країни, а вже потім йдеться про аварію на ЧАЕС.

“26 квітня 1986 року в 01 год. 25 хв. у приміщенні 4-го енергоблоку Чорнобильської АЕС при підготовці його до планового середнього ремонту стався вибух із наступною пожежею, яку невдовзі було ліквідовано. Від вибуху завалився шатер перекриття реакторного і дах машинного залів, загорілася дах 3-го енергоблоку, через що останній був аварійно зупинений. До 06 год. того ж дня пожежа на даху цього енергоблоку також була ліквідована… В зв’язку із висловлюваннями вчених і фахівців про можливе підвищення рівня радіації та небезпекою подальшого перебування населення у місті 27 квітня Урядовою комісією було ухвалено рішення про зупинку 1-го та 2-го енергоблоків із розхолодженням реакторів, а також евакуації жителів м. Прип’ять… Проводяться роботи із локалізації епіцентру аварії із використанням вертольотів. З цією ж метою залучені війська радіаційної і хімічного захисту. Станом на 8 годин ранку 28 квітня радіаційна ситуація характеризувалася рівнем радіації гамма-часток: на 3-му і 4-му енергоблоках 1000-2600, на окремих ділянках в межах міста – 30-160 мікрорентгенів на секунду. Здійснюються заходи з недопущення розповсюдження панічних чуток і тенденційної інформації”.

На документі поруч із даними про радіацію є примітка від першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького: “Что это означает?”

Відповідаючи на запитання товариша Щербицького, можна було б назвати лише одну цифру: нині, за даними Державної служби з надзвичайних ситуацій, радіаційний фон у Києві становить 0,011 мР/год, або 11 мкР/год. За радянських часів нормальний природний радіаційний фон становив 8-12 мкР/год. Поки генсека ЦК КПУ інформують про те, “що це означає”, звиклі до “сарафанного радіо” і “читання між рядків” епохи пізнього застою, люди намагаються звести чутки, почуті у чергах, і зникнення автобусів з міських маршрутів, а міліції – з вулиць, підвищену активність “швидких”.

Моя родина отримала першу інформацію про те, що “щось не так” від знайомого, який працював у аеропорті Бориспіль. Він подзвонив запитати, що у Києві відомо про те, чому “партійні боси кудись масово вивозять своїх дітей літаками”. Відповіді ми не знали.

Вже через роки у стенограмі звіту спеціальної парламентської комісії 11 грудня 1991 року, очолюваної Володимиром Яворівським, я знайшла якщо не відповідь, то підтвердження правильності своїх дитячих спогадів про ті дні: “Чи справді верхівка вже у перші дні евакуювала своїх дітей і близьких? Однозначно комісія відповісти не може. Певна інформація у нас є, але ми хочемо уникнути не задокументованих звинувачень. Невеличкій депутатській комісії…розслідувати це питання надзвичайно важко. Потрібна допомога слідчих органів, а певні факти ми дамо”.

“У виключно здоровій атмосфері”

Тим часом 29 травня Щербицький отримує особисту доповідну від КДБ щодо “забезпечення державної безпеки в період підготовки і проведення святкувань, присвячених 1 Травня – Дню міжнародної солідарності трудящих”, у якій йдеться про те, що “підготовка до святкування 1 Травня відбувається у виключно здоровій політичній обстановці в республіці, в атмосфері високої громадсько-політичної і трудової активності трудящих з виконання історичних рішень XXVII з’їзду КПРС”.

Виходячи із доповідних КДБ, найважливіше для влади на той момент – не зберегти життя і здоров’я громадян, а з’ясувати, чи не був вибух на ЧАЕС диверсією, а також запобігти поширенню чуток: “Особливу увагу приділено контролю за оперативною обстановкою в Київській, Чернігівській, Житомирській та інших областях у зв’язку із надзвичайною подією, що мала місце на 26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС. Здійснюються оперативні заходи із з’ясування можливого ворожого умислу і причин цієї події, недопущення розповсюдження напічних чуток і тенденційної інформації”.

Проте коли немає відкритої достовірної інформації, то чутки зупинити неможливо. Так само, як і прагнення отримати інформацію. 30 квітня КДБ подає спеціальну доповідну “Про обстановку серед іноземців у зв’язку із аварією на Чорнобильській АЕС”. Вони теж намагаються з’ясувати, куди поділися автобуси з Києва:

“За оперативними і офіційними даними, що надходять до КДБ УРСР, 29 квітня цього року відзначені настійливі спроби з боку співробітників дипломатичних та інших представництв США, Франції і Канади у Москві, кореспондентів та інших іноземців отримати інформацію у зв’язку із аварією на Чорнобильській АЕС. Зокрема, співробітник французького посольства у телефонній розмові із стажером у Києві цікавився будь-якою інформацією щодо вибуху та “незвичайних пересувань транспорту”. Тим самим цікавилися і у канадському посольстві у своєї громадянки, яка вивчала в Києві російську, бо “можливе припинення руху автобусів може свідчити про мобілізацію транспорту для евакуації населення”. Більше того, співробітники американського посольства нахабно дзвонили навіть у державні установи, зокрема, у обласну епідеміологічну станцію, цікавилися рівнями радіації.

Читайте також: Петро Порошенко вшанував пам’ять ліквідаторів та жертв аварії на Чорнобильській АЕС

Ми знали, що до санепідемстанції звертатися не варто. Та й озвучене напередодні у програмі “Час” коротке перше повідомлення про аварію на ЧАЕС із чотирьох речень на 14 секунд нам особливо не допомогло. Набагато більше можна було почути біля-телефонів-автоматів, де ті, хто не мав домашнього телефону, намагалися з’ясувати у знайомих-близьких, що відбувається. Тож не дивно, що листівки із “правдою” про аварію з’явилися саме біля телефонних автоматів:

“30 квітня 1986 року близько 06 год. 30 хв. на дверях телефонів-автоматів, встановлених на вулицях Героїв Сталінграду і Мате Залкі (Мінський район), виявлені 8 листівок із тенденційними вигадками про наслідки аварії на Чорнобильській АЕС і наклепницькими випадами щодо керівників Радянської держави”. (Із повідомлення КДБ УРСР до ЦК КПУ за 30 квітня).

Тим часом, як доповідають оперативники КДБ, які працюють на ЧАЕС, на зруйнований реактор вже скинуто “понад 1000 тонн суміші свинцю, піску і бору”, а рівень радіації на 6 ранку 1 травня становить над епіцентром – 60-80 рентгенів на годину, Прип’ять – 200 мікрорентгенів на годину, Чорнобиль – 70 мікрорентгенів на годину.

У цей час, перед Першотравнем, напрямок вітру змінився, і він почав дути із Чорнобиля на Київ, де, як доповідає КДБ, рівень радіації у сотні разів перевищує норму:

“За даними республіканського Управління з гідрометеорологічного контролю довкілля, переміщення повітряних мас із району аварії викликало перевищення природного фону опромінення у низці областей на 20-2000 мікрорентгенів на годину (в м. Києві в 7-00 1.05.1986 550-1200 мікрорентген на годину)”, – йдеться у довідці 6-го управління КДБ УРСР від 1 травня 1986 року.

Джерело.

Загрузка...

Related Post