fbpx

Моє життя оцінили у 6 тисяч доларів

Я зрозумiла, що ранок для мене — це не початок нового дня, а швидше пекла. Я знову чекаю ночi, коли всi вже засинають i на душi стає трiшечки спокiйнiше. Я навiть можу вийти на свiже повiтря, не боячись, що хтось мене побачить. Одне слово, я стала вiдлюдькуватою, замкненою. Так я живу тепер…

Ранiше все було по-iншому. У мене було спокiйне та врiвноважене життя. Я знала, чого чекати сьогоднi, та планувала завтрашнiй день. Була улюблена робота, багато друзiв, щасливi й доглянутi дiти. Зараз є лише я i дiтки, яких я не в змозi забезпечити. Вiд мене вiдвернулися знайомi та друзi. Нiколи б не подумала, що таке можливо. Замислилась, а чи були це справжнi друзi? Недарма кажуть, що друг пiзнається в бiдi.

Усе почалось з того, що я взяла кредит у банку, бо дуже хотiла розширити свiй невеличкий бiзнес. Все було добре, я непогано заробляла, грошей вистачало, щоб не бiдувати i в банк проценти щомiсяця повертати. Але раптом щось пiшло не так. Мiй бiзнес приносив дуже малий прибуток. Думала, що якось викручусь, але далi ставало гiрше. Бувало, що вже в банк не було чого вiддавати, зростали вiдсотки…

Кiнець настав швидше, нiж я думала. Я продала все, щоб розрахуватись, напозичала в друзiв, але й цього було замало. Шукаючи бiльш-менш нормальну роботу, дiставала вiдмову за вiдмовою. То вiк не пiдходить, то досвiду замало. Хотiла виїхати за кордон, але мене не випускають, бо не погашено банкiвську заборгованiсть. Ось таке замкнене коло. Чорна смуга переслiдує мене. За що не вiзьмусь — лише невдачi. Добре оплачуваної роботи я так i не знайшла. А тих копiйок менi не вистачає. Я порахувала: якщо не втрачу i цiєї роботи, то за 5 рокiв усе вiддам, за умови, що зовсiм вiдмовлюся вiд їжi й не буду купувати дiтям одягу та взуття. Але це нереально. Та й нiхто чекати не хоче. Минуло лише 3 мiсяцi, а на мою адресу були вже погрози i вимагання.

Днi йдуть, я боюся не за себе, а за дiтей. Соромно, що ось так, з легкої руки, все втратила, а ще бiльше боюся втратити їхню повагу. Звичайно, що виникає питання: дiти є, а де ж батько? Чоловiк, мужчина, опора й голова сiм’ї? Авжеж, i вiн є!!! Але для чого — не знаю. Щоб цiлий день сидiти за комп’ютером, гримати накривками вiд каструль i вимагати чогось смачного? У нього навiть думки не виникає, щоб знайти роботу, подбати про сiм’ю. Не запропонував навiть допомоги, адже удвох було б легше заробити.

Але це я вже “загнула”. Смiшно аж до слiз. Слiз гiрких та iстеричних. Бо за 16 рокiв благань нiчого не змiнилось. Я завжди працювала, а чоловiк сидiв удома. Навiть дiтей не доглядав, я їх дуже рано в дитсадок вiддала. Зараз вони вже дорослi, у мене двоє синiв, 16 i 14 рокiв, i донечка — 12 рокiв. Дiти ходили в садочок, я на роботу, а чоловiк робив, що хотiв.

Я мирилася з цим, бо думала, що колись все змiниться, а ще й тому, що живемо в його квартирi. Нам нiкуди пiти. Винаймати житло — немає грошей. Вiн це розумiє i глузує, принижує ще бiльше. Хочеться кричати i волати вiд душевного болю. Я стала загнаною i заляканою. Я боюся, що сьогоднi-завтра
хтось прийде по грошi, а вiддавати нiчого. Нiяк не можу дати собi ради. Вiдчуваю, як це пригнiчує i тисне на мене зсередини. Здається, що поволi божеволiю. Так хочеться вирватися з цього i знову з радiстю прокидатися зранку, виходити на вулицю, не озираючись та не ховаючи очей…

Але це мрiя. Та й коли вона здiйсниться? Депресiя довела мене до вiдчаю, я хотiла накласти на себе руки. Довго готувалась до цього, усе спланувала. Але i тут невдача. Для себе я зробила висновок, що така невдаха нiкому не потрiбна у цьому життi. Зараз я думаю: якщо вистрибну з дев’ятого поверху, то вже точно не промахнусь…

Нiколи не думала, що моє життя буде оцiнено у 6 тисяч доларiв. I що я їх не зможу заробити…

Н., м. Червоноград

Читайте також: Поїзд Дніпро – Одеса, те, що сталося цієї ночі я буду пам’ятати все своє життя

Джерело.

You cannot copy content of this page