Події
Ольга Кузьменко: “На передніх колесах Андрієвого авто вночі хтось відкрутив гайки…”

На швидкості колеса відпали – і машина із сином врізалася в кучугуру снігу. Сталося це з лідером відомого гурту «Скрябін» Андрієм Кузьменком за три місяці до автокатастрофи, в якій він загинув. Відтоді минуло два роки. Рана на материнському серці досі ятрить. Що більше часу минає від тієї трагедії, то частіше матір згадує кожен його жест, слово, крок. Щоб подумки бути ближче до своєї єдиної дитини, неприкрашену правду про нього як людину, про стосунки з відомими артистами розповіла у книгах-спогадах: «Моя дорога птаха» і «Група «Скрябін» та її друзі». Чому Кузьма не співав для поранених в АТО? Кого прихистив у своєму домі під час гібридної війни з Росією? Розмовляємо з матір’ю відомого співака, музиканта, композитора, шоумена, лідера гурту «Скрябін» Ольгою Кузьменко, , повідомляє Львівська газета.

– Ольго Михайлівно, розповідають, що на один з концертів Андрій приїхав з високою температурою. Батько вколов йому антибіотик, й Андрій відпрацював концерт на ура. Глядач і не здогадувався, що співак страшенно застуджений… – За словами клавішника групи «Скрябін» Кості Сухоноса, «через десять хвилин ми з Кузьмою вже плясали на сцені». Пригадує музикант і таке: «Сьома ранку. «Скрябін» готується до зйомок нового кліпу. Раптом Андрій чіпляє на вухо якусь циганську сережку і починає корчити рожі. Кузьма дуже втомлений. А за хвилин двадцять «пішов у кадр» – і втома з його обличчя зникла безслідно. Після концертів відпочивав хвилин п’ятнадцять. Виходив з гримерної і роздавав автографи всім: до останнього прибиральника. Коли дві-три години в житті Андрія не відбувалося екшену або ніхто не телефонував, він нудився. Такою була формула його життя». Пам’ятаю, запросив син нас з чоловіком на свій концерт у Луцьку. «Десь тут, у залі, мої мама і тато», – каже зі сцени. Кілька секунд – і глядачі знали, в якому ряді батьки Кузьми. Син ніколи не грав ні в житті, ні на сцені, завжди був самим собою.

– Пісню «Говорили і курили» Андрій написав, здається, коли відвозив в аеропорт тещу (матір дружини Світлани), і його авто застрягло в заторі… – Бас-гітарист групи «Скрябін» Костя Глітін пригадує: «Телефонує мені Андрій і просить вдосвіта відвезти в аеропорт маму Світлани. Я погодився, але вранці проспав. Прокидаюся, а до відльоту літака – 45 хвилин. Телефоную Андрієві, виправдовуюсь. Кузьма хвилину-півтори проводить зі мною виховну годину, ще за хвилину вже за кермом. О дев’ятій ранку дзвінок: «Костянич, дякую тобі! То був завал! Думав: то сарказм, але ні… Поки я в заторі стояв, дивився на людей, які їхали в автівках, автобусах (хтось снідав, хтось – сварився по телефону), написав пісню «Говорили і курили». Заїжджай увечері, слуханем!». Через два дні ми вже записали її на студії. Дай Боже, щоб група «Скрябін» працювала і виконувала музику, яку залишив син. Лише це може мені, як матері, полегшити біль.

 

– Мало хто знає: Кузьма допоміг Лесику Турку створити гурт Dzidzio і написав для нього кілька пісень… – З Лесиком син подружився у Новояворівську, на Львівщині (колись наша сім’я там жила). Тато Лесика керував гуртком естрадної музики і дозволяв їм займатися у своїй студії. У шість років я віддала сина в музичну школу, в якій сама викладала. Андрій не горів бажанням там вчитися. Наш дім був наповнений музикою, і син жив нею. У восьмому класі навколо сина зібрався гурт. Хлопці брали зі собою радіоприймачі і на дахах будинків ловили польське радіо. Серед однолітків і курити, до речі, навчився.

– Читала: в дитинстві Андрійко мав цікаву філософію появи на світ дітей… – Хто би до нас не приходив, не виганяли сина з кімнати. Слухав розмови дорослих. Якось розмовляю з подругами, і Андрійкові хочеться щось сказати. Вилучає момент і каже: «У Самборі є така лікарня – роддом називається. Там доктор бере поліетиленовий мішечок, набризкує туди багато всяких ліків і так робить дітей. А тьотя медсестра каже: «Пане докторе, не робіть так багато дітей, бо їх вже нема куди класти». Дитячі фантазії треба підтримувати. Усі біди – від недолюблених дітей.

Скільки ходив у дитячий садок, стільки й плакав. Пам’ятаю, рочків у чотири вирізали йому з картону гітару. Андрійчик брав її зі собою в садочок. Вранці я приводила його, а вихователі казали: «Андрійко, ану, заспівай «Червону руту». Поки співав, я швиденько виходила з приміщення і йшла на роботу.

Мені ніколи не було із сином нудно. Ми рука в руку йшли по життю. Якось син Андрієвого товариша захотів козацький кульчик у вусі, а тато забороняв. «Ти чого зарюмсаний, чувак?» – питаю в хлопця. «Хоче малий проколоти вуха, – кажу батькові, дізнавшись причину сліз, – хай проколює». Заходить Андрій і говорить точнісінько, як я, слово в слово.

– Чи правда, що Андрій марив музикою ще під час навчання в медичному інституті, ще тоді на «Студії Лева» пісні записував? – Мав феноменальну пам’ять. Одна трійка з патологічної анатомії, решта – п’ятірки. Викладачка поставила трійку не тому, що Андрій погано знав її предмет. Син тієї викладачки вчився в медінституті іншого міста, і вона вважала, що Андрій займає його місце. Пісні на «Студії Лева» ходив записувати хіба що на фізкультурі. Хоча спорт любив: займався лижним спортом, біатлоном, плаванням.

Після першого курсу (спочатку вчився на лікувальному факультеті медичного інституту Петрозаводська) сина призвали в армію. Там захворів, і його поклали в лікарню. Лікарі дізналися про незакінчену медичну освіту Андрія і залишили при собі. «Хороший мальчик», – казали мені. Там лежали афганці (був останній рік афганської війни), ті, які постраждали в армії від дідівщини, які просто «косили» від армії… Через два роки керівництво лікарні видало довідку, що Андрій може закінчувати навчання у вузі лише там, де народився. От син і продовжив навчання «на стоматології» Львівського медичного інституту.

Після закінчення вишу каже: «Мам, я напевне лікарем не буду. Їду до Запоріжжя на фестиваль «Червона рута». Домовились: якщо посяде призове місце, буде професійно займатися музикою. Андрій отримав третю премію і разом з Тарасом Гавриляком та Сергієм Герою поїхав підкорювати столицю. Знаєте, як хлопці записували в Києві альбом «Птахи»? Домовилися з музичною агенцією на сім ночей (з дев’ятої вечора до дев’ятої ранку), бо грошей не мали. Я не була від цього в захопленні. Все чекала, що він покине сцену і повернеться в медицину…

… Якось до нас додому приїхав власник майстерні з ремонту автомобілів, який купив машину, в якій загинув Андрій. Відновив її. «Я не знав Андрія до трагедії, – каже. – Тепер в авто слухаю диски з його піснями. Як і ваш син, я починав кар’єру з нуля».

– Ольго Михайлівно, чим завершилася історія з відкриттям у Львові скверу імені Кузьми? – Пригадую, ми з чоловіком ще не оговталися після похорону, а міська рада вже почала громадські слухання. Спочатку сквер імені Кузьми мав бути той, що на площі Маланюка, потім – на Гасина (на перетині вулиць Коперника і Стефаника). Кіоски з пивом з цього скверу то забрали, то знову поставили. Найцинічніше – все виглядало так, наче ми з чоловіком збираємо кошти на відкриття скверу. «Дайте нам спокій, – не втрималась я. – Не треба нічого перейменовувати». Написала відповідну заяву. Було якраз перед виборами міського голови. О пів на дев’яту ранку після моєї заяви додому прийшли з міської ради. Потім до облаштування скверу підключився благодійний фонд. Проект затвердили. Виділили півмільйона гривень.

Треба було зробити архітектурний нагляд. Нас з чоловіком постійно смикали. Словом, ми зрозуміли: хочуть чужими руками жар загрібати. Андрій сказав би: «Мам, воно нам треба?!». Знову поставлять у сквері кіоски з пивом, і захмелілі люди там сидітимуть!?

– У Вашій книзі «Група «Скрябін» та її друзі» читаю: «Людина, яка має талант, повинна мати багато добра, яке потрібно віддавати разом зі своєю творчістю. Бо, не дай Боже, талант є в людини злої – вона помножить це зло у тисячу разів, і суспільство дістане монстра. Чи в музиці, чи в суспільстві»… – Якось удосвіта телефонує Андрій: «Мамо, їду в госпіталь до поранених в АТО». Додому повернувся ввечері. Жодного разу їм не співав, продукти, одяг, ліки купував, анекдоти розповідав. «Їм не співати, а допомагати треба», – казав. Одного разу аж за голову схопився: «Мамо, хірурги як-небудь склали пораненому кістки. Зростуться неправильно – як людина буде ходити?!». Він не збирав кошти, сам купував машини і відправляв на передову, бо не можна перемогти у війні на шкільних автобусах, роздягненими і голодними, зате на чолі з «бочками»-генералами, які продають солдатські тіла ворогу.

Під час війни Андрій об’їздив Україну вздовж і впоперек, бо коштів треба було все більше. По страшних дорогах, гроші на які були вкрадені цинічно, вивезені на офшорах, а дороги – руїни, як і Україна… Він знав це не з екрана телевізора, де вже не пробитися було поміж сірих, нікому не потрібних бездарних підлиз. Він проїхав сотні кілометрів по асфальту, який вкрали… І ніхто нікого за це не покарав, бо всі поділилися.

– «Байдужість вбиває все навколо себе» – слова Кузьми Скрябіна… – Байдужість – найбільше зло. Байдужість до хамства, рагулізму, дій влади породжує страшний настрій у суспільстві. Воно не може за себе постояти і потрохи провалюється в морок чорної мерзоти… Про яку честь і гідність говорити?! Вироджується нація, кращі гинуть, залишаються байдужі: «моя хата скраю», «а мені то треба?!»…

 

– Правда, що в домі Андрія жили поранені воїни АТО? – З госпіталю син привозив поранених додому помитися, переодягнутися. Розповім випадок. Було десь за три місяці до загибелі Андрія. Привіз додому бійця АТО на інвалідному візку. Сам виносив надвір, з машину-в машину… І ось Андрій мав концерт в його рідному місті – обласному Миколаєві. Одночасно і хлопця повіз додому, а наступного дня з Миколаєва цією ж машиною поїхали до Харкова (там жили його батьки). На трасі, на шаленій швидкості, в машині раптом відпадають передні колеса – й авто врізається в кучугуру снігу. Спочатку Андрій подумав, що колеса погано прикрутили на станції техобслуговування, де міняв шини на зимові. Але якби це була правда, то колеса відпали б ще дорогою з Києва до Миколаєва. Отже, хтось зробив це вночі у Миколаєві, перед виїздом до Харкова?!

Загрузка...

– Андрій часто Вам сниться? – В одному зі снів сидить переді мною на лавці. «Андрійчику, – питаю, – як все це сталося?». «Мамцю, – каже, – я не винен»…

Читайте також: Він угорав як дитина, – друзі Скрябіна розповіли про Кузьму, якого ми не знали

Цитати Скрябіна:

“Не розумію тих, хто каже: «Не знаю, в яких туфлях в театр іти» Сходіть в «Охматдит» і подивіться на тих діток, які ще не прийшли у світ, а вже із тих списків викреслені”,- Андрій Кузьменко

“Все, що ти зробив, записано і пораховано… Якщо ти не створив своїми руками або головою нічого достойного – не маєш права судити інших”,- Андрій Кузьменко

“На жодній дискотеці ти не почуєш пісню українською мовою. Може, хіба на Заході. На радіо крутять тоді, як всі сплять. Парадокс і ганебна ситуація. Тому молоді люди шукають собі кумира не в своїй країні. А то для нас вже гайка”,- Андрій Кузьменко

 

Реклама

Реклама

Related Post

facebook